1794

Покидаючи Серафен, Анна Стіна відчувала нудоту від того, що їй запропонував молодий лікар. Поверталася через той самий міст, яким прийшла. Небо ще досі було блідо-золотаве, але землю вже вкрили сутінки, шлях слизькими дошками лякав. Весь час міцно трималася за перила, при цьому майже не розрізняючи їх на тлі бурхливого потоку. Кожен крок ступала, сподіваючись, що не впаде. Ішла дедалі повільніше — за день стомилася безмірно. Невже міст і вдень був такий довгий? Нарешті перейшла на інший бік, але нова напасть — тепер триматися нема за що. Норрмальмський берег озера не освітлений. На тлі темно-синього неба ледь розрізнила край даху якогось будинку, а за ним наче церковна дзвіниця. Намацала стіну з грубих колод і сіла, сподіваючись трохи зігрітися.

Їй знадобилося два дні, що перетнути Норрмальм, повільно плетучись вулицями, мов у лихоманці. Ноги понатирали черевики, не призначені для тривалої ходьби. Думала тільки про те, що за будь-яку ціну треба залишити позаду людей і їхні домівки, сховатися, залишитися на самоті. Якби зараз хтось захотів їй нашкодити — це було б так само легко, як скривдити дитину.

Що далі йшла, то менше було будівель. Біля церкви Святої Клари напилася води, звідти пішла в напрямку церкви Адольфа Фредріка, оминувши пагорб, на вершині якого видно дзвіницю церкви Святого Івана. Під церквою знайшла собі місце для ночівлі.

Під пагорбом, як гангрена на тілі природи, простяг­лося озеро Трескет. Розпізнати, де закінчується берег і починається озеро, неможливо: лише посередині видно трохи води, а попід берегами гойдається сміття, трава, гілляччя. Здається, що вода просочила все навколо й від неї ближні будівлі похилилися в усі боки. Ніхто з власної волі не ставить дім на такому березі. Жителі переходять з ­однієї корчми до іншої, топлячи своє горе в оковитій, а їхні діти граються посеред сміття, злісно гигикаючи, коли хтось із приятелів послизнеться і влізе ногами в багно. Навколо озера побудовані загородки, у яких збирають гній. Фекалії вже роз’їли дерево й цвяхи, і стоять ті загородки невідомо як. Містком Анна Стіна перейшла через жовтий потік Реннілен. Перед нею постала остання міська корчма, яку всі звуть корчмою Малого Яна. Далі немає нічого.

Вечір другого дня вона зустріла в лісі, далеко від останніх міських дворів. Чула, що цей ліс називають Тінню, і цілком зрозуміло чому. Між густими дубами трапляються колючі кущі, але земля майже гола. Анна Стіна ніби посеред похмурої колонади. Тиша спершу гнітить, але далі вуха починають розрізняти незвичні звуки. Вони неголосні, але їх безліч. Крони дерев над головою хитаються від вітру, який не долинає донизу. Десь неподалік по сухому торішньому листю ступають невидимі істоти.

Денне тепло довше затримується під деревами. Анна Стіна не знає, куди йде й що шукає. Думки плутаються від утоми й болю, але вона не зупиняється. Вона дуже давно востаннє їла. Живіт її одночасно й дуже повний, і дуже порожній. Глибоко всередині спалахує гострий спазм. Невдовзі це повторюється, і знову, і все частіше.

Анна Стіна помітила світло між деревами й спершу не могла розібрати, привиділося їй чи ні. Пішла до нього, піднялася на горбочок і побачила багаття, дбайливо обкладене навколо камінням. Яскравий вогонь засліпив, і лише за якусь хвилину вона збагнула, що там хтось є. Біля багаття, зовсім близько, стояла дівчина, не набагато старша за неї. Очевидно, злякалася несподіваного гостя. На вигляд — ніби якесь загадкове лісове створіння з кори, гілок і трави. Біля неї на землі розстелений шматок тканини, на якій розкладено: закіптюжена мідна каструля, кілька торбинок, пляшка, заткнута ганчіркою, старий ніж. Анна Стіна ступила ще кілька кроків до неї. Наблизившись до багаття, опустилася на землю і подивилася дівчині в очі. Та дивилася на неї з обережним очікуванням, мов дика тваринка, але без агресії. Анна Стіна заплющила очі й провалилася у сон.

Не могла б сказати, скільки перебувала в такому стані — годину чи кілька хвилин. Навколо досі темрява. Дівчина з іншого боку багаття обняла свої коліна й дивиться на Анну Стіну. На мить їхні погляди зустрілися, дівчина відвернула обличчя і голосно прошепотіла:

— Здається, дитина хоче вийти.— І мотнула головою у її бік.

Анна Стіна відчула, що, поки спала, з неї потекла вода, добігла до багаття і тепер сердито сичала біля гарячого каміння.

— Мене звати Ліса. Ті, хто мене знає, називають Ліса-­Одиначка.

Анна Стіна радо й сама назвалася б, але її так вхопили перейми, що змогла тільки застогнати. Ліса нерішуче встала, переступила з ноги на ногу, потім взяла глечик і зникла між деревами.

Ліса ще не встигла далеко й відійти, як Анну Стіну скрутив новий напад болю. Подих перехопило, а ноги самі собою так вигнулися, що спина відірвалася від землі. І щойно Анна подумала, що дійшла до межі й більшого болю не витримає, перейми знову почалися, і вона протяжно закричала. Напади дедалі частішали. Світ навколо захитався під натиском нездоланної сили, яка шукала виходу назовні, байдужа й безжальна до всього, що стоїть на її шляху.