1794

— Один відходить, інший займає його місце. Таке життя. Вам варто знайти когось, хто допоможе доглядати батька. Бачу, що ваша дитина вже ось-ось з’явиться на світ.

Дівчина простягла йому капелюх і плащ.

— Когось знайду…

А живіт усе ріс. Здавалося, ось-ось розірветься. Анна Стіна найняла на поміч одного чоловіка, який раніше теж мав корчму (щоправда, розорився). Хоч і знала, що підкрадає, і робітник з нього кепський, але так хоч щось заробляли, а то мусили б «Мавпу» зачинити. Сама весь час присвятила догляду за Карлом. Пити з чашки він не міг, захлинався, тому поїла його, кладучи до рота мокру полотнину, з якої старий смоктав воду.

Кожного ранку намагалася побачити в його безтямних очах щось знайоме, погляд того чоловіка, якого вона знала й встигла полюбити,— і не бачила. Найгірше було не знати, чи він досі там, ув’язнений у тілі, яке його не слухається, чи й свідомість його вже відлетіла, залишивши ще живе тіло без господаря. Карл перетворився на велику дитину. Навколо стегон обмотала його двома старими сорочками, що замінили дитячі пелюшки. Невідомо, чи розрізняв він день і ніч, але саме посеред ночі він прокидався і починав стогнати й кидатися. Тоді Анна Стіна лягала біля нього, притулялася, він відчував біля себе іншу людину, заспокоювався і ще кілька годин спав. Протягом дня вона тільки й встигала мити й годувати старого, бо життя, яке росло в ній, потребувало від неї усе більше. За кожної нагоди вона лягала спати, бо почувалася дуже слабкою і виснаженою.

Минуло три тижні, а Карлові не ставало ні краще, ні гірше. День за днем те саме, тільки він худнув і гірше їв. «Мавпа» знову стала збіговиськом тих покидьків, які раніше були її завсідниками. Анна Стіна намагалася щось виправити, але нічого не виходило. А якось у середу вранці, коли вона ще лежала в ліжку в тій самій кімнаті, де й Карл, на сходах почувся якийсь шум і до кімнати вдерлася компанія на чолі з високою жінкою. Несподівана гостя мала дуже люті очі.

— То ось яка наша самозванка!

Біля неї стояв опецькуватий чоловік — головою не сягав їй і до плечей, але був широкий, грубий, з густими вусами. За їхніми спинами ще люди. Декого Анна Стіна знала на ім’я, не раз бачила в корчмі. Дівчина протерла очі, ледве сіла на ліжку.

— Хто ви? Чого вам тут треба?

Голос незнайомки задрижав від гніву:

— Хочеш знати, хто я? Цікаво, бо я прийшла дізна­тися, хто ти! Я Ловіса Ульріка, єдина дочка Карла Туліпана!

Чоловік біля Ловіси глузливо посміхнувся, дивлячись на реакцію Анни Стіни. А та благально подивилася на Карлову дочку.

— Ми можемо поговорити наодинці?

Ловіса Ульріка на мить замислилася, потім кивнула своєму чоловікові, а він вивів з кімнати всіх інших.

— Ну?

— Мені ось-ось народжувати. Будь ласка, дозволь мені залишитися тут, поки народжу й стану на ноги. А потім я піду й ніколи більше мене не побачиш.

Ловіса Ульріка мовчала так довго, що Анна Стіна не витримала:

— Я прошу тільки про це. Хіба ти не маєш дітей?

Можливо, саме ці слова стали останньою краплею. Якщо досі на її обличчі відбивалося вагання між милосердям і люттю, то зараз вона стала цілковито байдужна:

— Мої діти померли. А моя мама була чесною жінкою, не якась брехуха на зразок тебе. Від мене ти милості не дочекаєшся. Геть з мого дому. Можеш залишити собі те, що на тобі, але якщо спробуєш хоч щось винести — пошлю чоловіка по поліцію.

Спускаючись сходами, Анна Стіна побачила одного з постійних гостей «Мавпи», який весь час був біля Карла. Чоловік докірливо глянув на неї:

— Поки старий був щасливий і задоволений, цей фарс можна було допустити. Але зараз він при смерті, і все змінилося. Ми не могли допустити, щоб усе його майно успадкувала чужа дівка. Нам нічого не залишалося, окрім привести його справжню дочку.

З кімнати нагорі почувся стогін, що переріс у вит­тя,— Карл Туліпан без слів плакав за теплом, яке покинуло його оселю.

3.

Анна Стіна зуміла потихеньку пройти три квартали, потім притулилася до стіни, нахилилася, щоб живіт ліг на стегна, і дала трохи перепочити попереку. Так далеко не ходила вже з тиждень, але треба було йти далі, бо назад дороги немає. Від страху швидко хапає повітря: безпека, задля якої вона стільки працювала, в одну мить зникла. Опустилася нижче, сіла, колінами затулила свій велетенський живіт. Повітря тепле — літо наближається, але каміння на дорозі досі холодне, і цей холод передається їй, нагадуючи, що навколо безліч загроз. Не має нічого, крім того, що на ній: плаття, блузка, кофта, хустина на голові. Так не дожити до старості в Місті між мостами, яке не пробачає слабкості. Ніхто на неї і не дивиться, усі тільки лаються і обходять, як купу сміття.