Читаем 1794 полностью

1794

Еміль простягнув руку, щоб торкнутися братового плеча, але зустрів лише порожнечу й хмарку пилу в сонячному промінні. У кошмарах, що мучили Еміля, мертві часто поверталися до світу живих. Еміль обхопив руками свої коліна, намагаючись стримати пропасницю. Серце гучно гупало, він щосили намагався вдихнути повітря на повні груди, і ніяк не виходило. Роззирнувся, щоб пересвідчитися, що довкола досі міські будинки, досі Стокгольм. Повороти, стіни, провулки. З-за кожного рогу може вигулькнути чудовисько, хоч воно й не поспішає, адже точно знає, чим закінчиться полювання. Еміль ще довго прислухався, перш ніж повірив, що навколишні звуки — не тяжкі кроки Мінотавра, а гупання його власного серця.

24.

Еміль піднявся сходами до кімнати Карделя, де світло вечірнього сонця малює чудернацькі тіні на стіні. Пальт сидить, поринувши в тяжкі думки. Руками підпер похилене чоло. Підвів погляд, тільки коли почув, як Еміль зупинився на порозі.

— Заходь і зачиняй двері — випустиш усе тепло.

— Я не можу залишитися.

Кардель з тону гостя розуміє, що справа серйозна.

— Що ти маєш на увазі?

— Завтра вранці повертаюся до Уппсали. Уже все готово. Щойно домовився з візником. Увечері зберу речі.

Кардель скочив на ноги, кров вдарила в лице.

— Чому, чорт забирай?!

— Хіба ти не бачиш, що наше розслідування ні до чого не приведе? Сетон правий. Зло часто буває просте й банальне, але коли воно таке потужне й нестримне, що проти нього можуть вдіяти такі, як ми?

— Має бути якийсь спосіб.

Еміль мотнув головою:

— Я більше не маю думок. Їду додому.

Кардель раптом підозріло примружився й підступив до товариша.

— Щось сталося. Ти аж тремтиш від страху. І не перед цим Сетоном. Що? Ми вже досить добре знайомі, щоб ти міг мені сказати правду.

Кардель простягнув руку, щоб завести Еміля до кімнати, але той відсахнувся, ніби побачив зброю. Сором іскрою впав у порох страху. Вінґе почув, як голос його перетворився на жалюгідний шепіт:

— Що ж, ось тобі правда. Від сьогодні «ми» більше немає. Поглянь на нас. Я — тимчасово тверезий п’яниця, який щомиті мріє напитися. Ти — каліка, що взяв у заручники молодшого брата свого мертвого друга, щоб не почуватися таким самотнім. Але я не Сесіл. Кінець.

Слова самі лізуть з Еміля, і він навіть не намагається їх зупинити.

— Думаєш, він був твоїм другом? Ніколи в житті я не чув, щоб Сесіл мав друга. Найбільше він любив свою винятковість, свою самотню велич, яка давала йому право судити всіх інших. Він ніколи не страждав від своєї самотності. Тебе він використав, щоб досягти мети, бо був слабкий і помирав. Він вибрав тебе не тому, що ти якийсь особливий. Просто ніхто інший не хотів йому допомагати. Він тебе використав, а ти такий за це вдячний, що досі за ним сумуєш. Якось це розіб’є тобі серце.

Кожне слово Кардель відчував як удар шаблею. Але найбільше боліло від того, що це була правда. Не було чим крити. Ліва рука палала від болю, розірвана якірним ланцюгом і кинута на дно Фінської затоки.

Тільки коли Еміль повернувся і рушив сходами вниз, Кардель приглушено мовив:

— Зачекай.

Кардель сперся правою рукою на стіл і став колінами на підлогу. Одна з мостин хиталася, і пальт звичним рухом підняв її і вийняв з-під неї згорток. Підвівся, сів на лежак, поклав згорток і розв’язав. Узяв двома пальцями золотий ланцюжок і простягнув Емілеві:

— Твоя платня. Як обіцяв.

Еміль узяв у руку годинник Сесіла. «Бюрлінґ, Стокгольм». Арабські цифри, між ними розетки. На задній кришці — герб з двома птахами. На ланцюжку й ключик з лавровим вінком.

Вінґе подивився на Карделя поглядом, сповненим усього, чого краще не казати, поклав годинник у кишеню і вийшов.

Мікель залишився сидіти в кімнаті, зусібіч оточений густими тінями. Хитався вперед-назад, масуючи обрубок руки, щоб не так боліло. У двері постукали. Кинувся відчиняти, на мить подумавши, що Еміль повернувся перепросити й забрати свої отруйні слова. Але коли відчинив двері, зразу й не зрозумів, хто прийшов. Не людина — тінь: худа, виснажена, темна. Аж за кілька секунд зрозумів, хто перед ним, і це розуміння вибухнуло, як постріл гармати над вухом у давні воєнні часи.

— Господи боже, що з тобою сталося?

Широко розплющеними очима він дивився на дівчину, яку безплідно шукав багато днів. Ніколи раніше він не бачив ні натяку на благання в її погляді. Але зараз на неї страшно дивитися. Потріскані губи ледь чутно прошепотіли:

— Допоможи, Мікелю, мені нема більше до кого піти.