1794

Сетон зареготав так, що попіл з сигари впав йому на штани. Він обережно струснув, зблиснувши коштовними перснями на пальцях.

— Невже ви не впізнали його в тексті? Він повернувся, щоб попрощатися з Еріком, хоча Ерік його не впі­знав і не зрозумів, що той намагався сказати. У них було нетривале побачення у Каренажі, перш ніж Шильдт назавжди покинув Бартелемі.

Випустив цівку диму через розріз у щоці.

— Ми його закували, постригли й мазали дьогтем. Він став геть чорний, мати рідна не впізнала б, що вже казати про Еріка… А потім продали на невільницькому ринку першому ж, хто запропонував за нього кілька монет.

Сетон кивнув, ніби підтверджуючи свої ж слова, поки гості намагалися зрозуміти весь жах того, що сталося. Кардель потер обличчя рукою. Коли знову заговорив, у голосі вже не було навіть люті, ніби всі емоції висохли. Він просто спитав:

— Навіщо все це?

Сетон знову знизав плечима:

— Я живу так, як мені диктує моя природа. Що оса мала б робити зі своїм жалом, якщо не жалити? Хіба не робите й ви того самого, тільки по-своєму?

— Чорт забирай, та що з вами?!

Сетон на якусь мить задумався. А коли відповів, його тон більше не був ні веселий, ні добрий.

— Торік видали прекрасний виступ Русенстайна в Академії 1789 року. У своїй промові називав він наш час добою великого просвітництва. Усього чотири роки знадобилося, щоб підготувати виступ до друку,— а бачте, які наслідки те просвітництво має за такий короткий час! Он у Європі вже позбулися дурних вигадок, які століттями гнітили людей. Спершу завдали смертельного удару біблійному Богу, потім випробували міць монархів, що владарювали його іменем, і кров залила площі й вулиці. Кров однаково червона як у невинних, так і у вин­них. Зараз кожен користається можливістю помститися за кривду, а сокири нагострені вже давно. Bellum omnium contra omnes[15]. Я не сумніваюся, що всі ті великі мислителі мали добрі наміри, але чого вони домоглися, скинувши гнобителів і звільнивши людину? Тільки того, що кожен отримав нагоду показати свою справжню одвічну сутність. Людьми так само керують закони природи, як і тваринами в лісі. А в лісі що панує? Насильство. І слабший завжди стає здобиччю сильнішого. Згадайте лише Париж. Залишилися самі кати. А де енциклопедисти? Миттю попадали в могили, щойно запустили мадам Гільйотину. І після цього Русенстайн і Келлґрен ще називаються філософами й просвітниками! Помилка. Безглузда помилка! Зате яку розвагу майбутнє готує синам на зразок нас, хто справжню радість знаходить у насильстві, проголошеному ознакою прогресу! Наступне століття чекає мене з розпростертими обіймами.

— І де тут відповідь на моє запитання?

Сетон підняв брову:

— Гм… Вибачте, мені здавалося, що це очевидно. Я намагався сказати, що річ не в мені. Я просто людина майбутнього, що трохи випередила свій час.

— А що ж чекає таких синів, як ми?

Кардель мало не прогарчав своє запитання, і Сетона це насмішило:

— Будьмо щирі, якщо вже в нас така довірлива розмова. Таких, як ви, ні в які часи нічого особливого не чекає.

Роздушив рештки сигари в чашці з-під кави, встав і злегка вклонився:

— До побачення, панове. Прошу, можете оглянути тут усе, ідіть куди душа забажає. Сумніваюся, що колись доля знову зведе нас.

Уже біля дверей раптом зупинився.

— Ерік Тре-Русур у своєму зізнанні написав, що через мою рану ніяк не міг зрозуміти, посміхаюся я чи ні. Скажу вам: я завжди посміхаюся. Чом би й ні?

23.

Ідучи з маєтку-сиротинця, обоє мовчали, заглиблені у свої думки. Сонце помалу спускалося за спинами, і їхні все довші тіні показували дорогу назад до міста. Кардель досі бачив перед собою обличчя дітей, які жили в Горнсберґету і які так відрізнялися від дітей з міських вулиць. Ці діти не були ні знеможені, ні брудні, без синців і ран, не в лахмітті. Мали рожеві пухкенькі щоки — вид­но було, що їх добре годують. Одягнені в чисті сорочки, білі як сніг. З їхніх слів було зрозуміло, що вони вдячні своїм благодійникам. Дитячі очі випромінювали надію.

Мікеля здивувало, як легко діти з ними розмовляли, тільки згодом він зрозумів: у місті та передмістях діти навчені триматися далі від дорослих, бо на власній шкурі випробували, наскільки небезпечно буває з ними спілкуватися. Якщо заговорити з міськими діть­ми, можна зауважити, що вони завжди стоять боком, постійно готові будь-якої миті дати драла. У Горнсберґету було не так. Коли Кардель присів поговорити з хлопчиком приблизно того ж віку, що й Клара, до них підійшла інша дівчинка, років п’яти, всілася поряд і притулилася до здорованя-пальта. А за кілька хвилин мала вже спокійно спала! Скоро прокинулася, але не тривожно, а з усміхом, адже світ за цей час не став небезпечніший і вона знову могла взяти за руки своїх друзів і гратися з ними. Мікель ще ніколи не чув, щоб діти стільки сміялися.