1794

— Кажуть, коли Катерина ІІ забажала відвідати нещодавно завойовані володіння, князь Потьомкін уздовж її маршруту побудував декорації багатих поселень, спов­нених життя, щоб показати імператриці, ніби там усе чудово. Хоча насправді в тих місцинах панувала страшенна бідність.

— Ви не бачите всієї краси мого плану. Але я розумію, що ви хочете сказати: бідолашні діти, які муки чекають їх від чудовиська Тюко Сетона, коли світло гасне й відвідувачі їдуть додому. Так? Насправді Горнсберґет — не потьомкінське село, а чистісінька правда. Тут усе саме так, як ви бачите. А чому? Бо я завжди готовий до візитів таких, як ви. Тих, хто хоче мене на чомусь упіймати й викрити. Тих, кому нема чого втрачати і кого не можна купити. Винятки, які підтверджують правило. І ось ви зараз сидите тут.

Сетон плеснув у долоні й покликав дівчинку, яка весь цей час сумирно стояла під стінкою зали:

— Кларо, будь ласка, підійди!

Дівчинка вклонилася, швидкими кроками підійшла й слухняно завмерла біля стола.

— Слухаю, пане Сетон.

— Сьогодні можеш звати мене Тюко.

— Так, Тюко.

— Розкажеш нашим гостям, як ти жила до того, як потрапила до Горнсберґета? Не соромся, ніхто тебе не скривдить.

Дівчинка втупилась у підлогу й почервоніла.

— Удень спала, де знаходила місце, а ввечері ішла до західної стіни замку, де збираються дядьки, що шукають доступних маленьких дівчаток.

Сетон схилився до дівчинки й краєчком хустинки ­витер сльозу на її щоці. Глянув на хлопчика, який досі стояв позад Еміля.

— А ти, Юакіме?

— Крав, що міг, у неуважних, забирав у слабших. Коли був геть голодний, теж ішов до замку, як і Клара, і робив те саме, що й вона.

Сетон розвів руками.

— Цим дітям запропоноване краще життя, і не тимчасово, а з надією на хороше майбутнє. Коли вони не працюють у кухні й саду, ми вчимо їх читати й рахувати. Якщо виявляють нахил до певного ремесла, то знаходимо майстра, який їх учитиме. Жодна волосина з ­їхньої ­голови тут не падає, не кажучи вже про те, щоб я їм щось робив. Коли закінчимо з обідом, можете вільно піти будь-куди в Горнсберґеті, дивитися що заманеться. Поговоріть з дітьми. І подумайте: яка доля чекала б на них, якби не Тюко Сетон? Нашкодите Сетону — нашкодите цим дітям. Ви хочете покарати мене за смерть Ліннеї Шарлотти й долю Еріка Тре-Русура. Але, зробивши це, ви скоїте значно більше зла. Закуєте мене в кайдани, але тим самим змусите Юакіма, Клару й сотню інших дітей іти під стіну замку й ставати на коліна перед розстебнутими штанами якогось нічного хижака. Хіба не так?

Знову звернувся до хлопчика:

— Юакіме, будь ласка, збігай до кабінету й принеси папери, що лежать там на столі.

Хлопчик побіг. Сетон допив свою каву з чашечки.

— Можливо, вам буде цікаво прочитати деякі записи самого Еріка, коли закінчимо обідати. Скажімо, від того часу, як ми познайомилися. Ще коли він лежав у Данвікені, я попросив його записати все, що він пам’ятає. Просто задля своєї розваги. Може, ви зрозумієте, чому я такий радий, що ви прийшли. Адже ви такі безсилі, що я можу вам показати й розказати все, нічого не приховуючи. До цього я дуже довго почувався як скульптор, змушений приховувати свій шедевр у студії під покривалом. А чого варте мистецтво без достойних глядачів?

22.

Еміль Вінґе гарячково читав і дедалі сильніше бліднув. Кожен прочитаний аркуш передавав Карделеві, який не встигав за товаришем: купка непрочитаного праворуч від нього зростала, і пальт мусив вдовольнятися тим, що поглядом швидко пробігав сторінку в надії зрозуміти сенс. Вінґе прочитав усе менш ніж за годину й почав переглядати аркуші спочатку, перечитуючи окремі уривки. Сетон розвалився у кріслі, закинувши нога на ногу, викурив одну сигару, розкурив другу. Дивиться то на одного гостя, то на другого.

Час минає, і Кардель не витримує напруженої тиші. Відсувається від стола, важко дихає. Відчуває біль у лівій руці. Голос аж бринить:

— Що ви зробили з Еріком Тре-Русуром?

— Особисто я і пальцем його не торкнувся. Мені зав­жди більше подобалося спостерігати, що роблять інші. Але, звичайно, я організував вінчання, розіслав запрошення і налив Еріку стільки снодійного, що він на своє шлюбне ложе впав як мертвий. Коли сусіди й родичі розійшлися, ми увірвалися до кімнати молодят і розважилися з ними, як тільки хотіли. Бідолашний Ерік через свій непритомний стан залишив не надто приємне враження, хоч і був дуже гарний. Зате його юна дружина виявилася значно цікавішою іграшкою. Щодо операції, певна річ, домовився теж я, і дуже легко — усе-таки я опікун спадкоємця.

Еміль Вінґе, ставлячи нове запитання, не зміг навіть глянути на Сетона:

— А ті всі гості — хто то були?

— Перш ніж поїхати на Бартелемі, я входив до одного товариства, члени якого певною мірою поділяли мої інтереси. Але ми в дечому розійшлися, стався конфлікт, і через те я і поїхав. Це весілля було моїм подарунком задля примирення.

— І як? Ваш подарунок прийняли вдячно?

Сетон знизав плечима:

— Досить і того, що ми помирилися, навіть якщо більше й не можемо бути друзями, як раніше.

Вінґе спитав так тихо — майже прошепотів:

— А Юган Аксель Шильдт? Що з ним сталося?