1794

Перейшли через міст і пішли путівцем, що починався з місця, де майстерня склодува й лікарня серафимок утворювали ніби ворота Кунґсгольмена. Ці дві будівлі — останні сліди міста, за ними далі простягаються сади й поля, вже порожні й безлюдні. Путівець тягнеться між ярками. У затоці видно острівець Блекгольмен, а за ним — велику будівлю міського сиротинця. Вітер змінив напрямок і тепер віяв їм просто в обличчя, несучи з собою сморід селітри з Роламби — ніби купа яєць протухла. Далі густі зарості — ліс, якого ще не змогли захопити ні місто, ні село. За лісом погляду відкривається озеро, там путівець закінчується й починається дорога, вздовж якої обабіч ростуть старі липи. Дорога спускалася до саду. Яблуні в саду акуратно підрізані — так легше збирати врожай. Сад поділений на рівні прямокутники, у кожному ростуть яблуні іншого сорту. Хмари розповз­лися і дали блідому осінньому сонцю ще трохи погріти землю.

Перед очима Вінґе й Карделя постала побілена вапном головна будівля маєтку з західним та східним крилами. Вдалині кілька хлопчаків у блакитних шапках пасли отару овець. Чарівний краєвид фіорду змусив слідчих зупинитися.

— І той тип жодним словом не обмовився, що хоче нам показати?

— Жодним словом. Тільки сказав, що запрошує нас на обід і розкаже про всі трагічні події, що спіткали Еріка Тре-Русура та його молоду дружину.

Кардель сплюнув тютюн у траву й голосно відкашлявся. Еміль уважно роздивлявся місцевість перед ними.

— Жане-Мішелю, ти знаєш, куди це ми прийшли?

Кардель знизав плечима.

— Та якийсь маєток. Їх будували шляхтичі, щоб виїхати з міста, але Стокгольм шириться, як пліснява, тому поступово маєтки переносять ще далі. Не знаю, як називається саме цей, але отам неподалік має бути Крістінеберґ.

Лисий чоловік у червоному оксамитовому камзолі махнув їм з-поміж колон на ґанку й з широкою усмішкою привітав:

— Панове Кардель і Вінґе, я не помиляюся? Мене звати Рудштедт. Ласкаво просимо до Горнсберґета. Охоче показав би вам маєток, але, боюся, пан Сетон залишив це задоволення для себе. Щоправда, спершу на вас чекає обід — але обіди в нас ще нікого не розчарували. Юакіме! Кларо!

Плеснув долонями, і до нього швидко підбігли дівчинка й хлопчик, обоє років дев’яти-десяти, у довгих білих сорочках.

Вклонилися, стали біля кожного з гостей і взяли їх за руки. Хлопчик узяв Карделя за ліву руку й не стримався — скрикнув від здивування. Мікель узяв малого за плече й спрямував на інший бік.

— Якщо вже ти мусиш це робити, то краще праворуч.

Діти провели гостей красивим передпокоєм, ніби за командою відпустили їхні руки, забігли вперед і відчинили дві половинки дверей. За порогом розкинулася яскраво освітлена зала, посеред якої стояв накритий стіл. Сетон підвівся зі свого стільця і вийшов назустріч гостям. Бездоганно одягнений, на взутті й штанях — срібні пряжки. Показав рукою на два стільці за столом.

— Добрий вечір, панове, радий вас вітати. Прошу ласкаво, сідайте, пообідайте зі мною, а потім перейдемо до наших важливих справ.

Діти, які зайшли за гостями, відсунули стільці. Кардель і Вінґе сіли, дівчинка налила червоного вина з кришталевого графина. Сетон підніс келих, дивлячись то на Карделя, то на Вінґе.

— Ваше здоров’я, панове.

Вінґе підніс келих, але не пив. Кардель скуштував і впізнав смак рейнського — найкращого з усіх вин, які коли-небудь пив. Але навіть чудове вино не могло вгамувати його нетерпіння. Сетон закинув голову, і з розрізаного кутика рота вино струмочком потекло на груди. Він того навіть не помітив, але Кардель здригнувся і відвернувся.

— Що це за маєток? Ви тут живете?

Тюко Сетон мотнув головою:

— Ні. Я теж тут гість, як і ви, хоча не можу заперечувати, що певним чином відповідаю за те, що тут відбувається. Горнсберґет — сиротинець. Може здатися, що я вихваляюся, але з гордістю можу сказати: другого ­такого сиротинця немає не лише в місті, а й у цілому королівстві.

Діти в таких самих білих довгих сорочках принесли з кухні їжу на срібних тацях: фазан, прикрашений власним пір’ям, тушковані овочі й густий соус. Сетон спостерігав, як птицю розрізають і розкладають на тарілки гостей.

— Усю їжу діти готують самі — під наглядом дорослих, звичайно. Смачного, панове.

М’ясо виявилося м’яке й соковите, овочі досконало приправлені топленим маслом. Кілька хвилин усі мовчки насолоджувалися їжею, потім Еміль відсунув келих, з якого так жодного ковтка й не випив, і нахмурився. Трохи вагаючись, з непевністю спитав:

— То ви, значить, опікун Еріка Тре-Русура?

Сетон кивнув.

— Якщо наполягаєте, можу вам показати всі відповідні документи. Але маєте розуміти, що це лише моя добра воля. Можливо, ви й дієте від імені поліційного управління, і Палліндер може стверджувати, що ви маєте повноваження, але я дуже сумніваюся, що начальник поліції Ульгольм знає, що ви робите.

Кардель різко прокашлявся:

— Чому ви так вважаєте?

— Ульгольм — слухняний пес намісника. А того не цікавлять такі справи взагалі й ця справа зокрема. Але це неважливо. Я все одно до ваших послуг.