1794

Ніч огорнула темрявою Єрнторґет. Лише на кутах площі тьмяно блимали ліхтарі. Полум’я тріпотіло й потріскувало. Між будинками Еміль налетів на криницю, але її обриси в тьмі здалися йому такими гротескними й нереальними, що серце впало у п’яти й раптом зникла вся сміливість, яку він назбирав перед цією пізньою зустріччю. Темрява ніби допомагає, ховає, але одночасно й викликає жах. Причаївся, прислухався. Тільки далекий гамір з трактирів на Баґґенсґатан і поквапливі кроки, кожен другий з яких дзенькає металевим наконечником милиці об бруківку. Еміль згадав, що десь неподалік у провулку чекає його Гедвіґ. Вона пішла в цей бік від Корабельної набережної, щоб не викликати підозри, якщо хтось її побачить.

Вінґе заспокоївся й помалу рушив далі, щосили вдивляючись у темряву, щоб не перечепитися і не зарити носом. Над головою зблиснули золотаві грона винограду на вивісці «Золотий світ». Несподівано з темряви вигулькнула чоловіча постать з ліхтарем у руці.

— Пан Вінґе?

— Пан Сетон?

Вклонилися, і Сетон підняв вище ліхтар, даючи змогу роздивитися один одного. Еміль тяжко задихав, побачивши поранену щоку візаві. На мокрих краях рани жовто зблиснуло світло ліхтаря. Сетон роздивлявся Еміля з цікавістю.

— Вибачте за своєрідне місце зустрічі. Маю тут ще деякі справи. Може, вас це теж розважить, то ми мог­ли б поєднати приємне й корисне.

Сетон відчинив двері й запросив Еміля всередину.

— Дав охоронцеві кілька монет, щоб залишив для нас двері незамкненими.

У приміщенні не світиться, відвідувачів уже кілька годин немає, хоча запахи їхні досі витають у повітрі і висітимуть, аж поки служниці рано-вранці підметуть і помиють підлогу. Сетон, освітлюючи дорогу ліхтарем, повів Вінґе сходами до підвалу, склепіння якого тримали на собі всю вагу будівлі. Камені стін утворювали чудернацькі візерунки, місцями побілені, щоб було трохи світліше. Сетон підняв ліхтар, і Еміль раптом побачив, що вони не самі. У залі було повно людей, але поводилися вони якось дивно. Вінґе зауважив, що ніхто не рухається, а оживляє їх тільки нерівне полум’я в ліхтарі. Сетон повернувся до Еміля.

— Це все воскові фігури. Може, пам’ятаєте, не так давно в газетах писали про скандал, пов’язаний з ними.

Еміль Вінґе похитав головою і ступив ще кілька кроків у глиб зали. Зупинився перед жінкою в розкішному вбранні. Обличчя її було виліплене так майстерно, що здавалося, ніби вона просто задля сміху затамувала подих. Сетон теж підійшов ближче.

— Марія-Антуанетта. Тут на цілу голову вища, ніж насправді. А ось і її чоловік.

Сетон повільно пішов від фігури до фігури.

— Творця цих воскових фігур звати Курце, німець, їздить з одного міста в інше, показує свої творіння. Але в Стокгольмі йому не пощастило. Виставку заборонили, завтра збиратиметься від’їжджати. Погляньте — ось причина такого поспішного від’їзду.

На постаменті стояв бюст чоловіка з високим чолом і гордим поглядом. Вінґе подивився на обличчя ляльки й відчув, ніби воскові очі дивляться просто на нього. Еміль здригнувся, а Сетон відреагував усмішкою:

— Так, це наш покійний король Ґустав. Минуло всьо­го кілька годин після відкриття, а розлючений Ройтер­гольм уже прислав сюди самого начальника поліції Ульгольма, щоб закрив цей балаган. Їм здалося, що бюст занадто схожий на оригінал і може спровокувати людей на повстання. Але я прийшов не через нього. Гляньте сюди.

Сетон відсунув перед Вінґе завісу, за якою виявилася ніша. Пропустив Еміля, засунув за собою завісу й затулив ліхтар, ніби намагаючись якомога довше зберегти таємницю цього місця. Вінґе крізь сутінки намагався щось побачити і скоро розгледів обриси фігури на ліжку.

— Ви готові?

Сетон опустив руку, й ліхтар доволі яскраво освітив невеличку кімнатку. На низькому широкому столі лежав голий зранений чоловік. Рук і ніг не було, тільки голова. Обрубки кінцівок ніби ще недавно намагалися чинити опір. Очі витріщені від страху й болю, рот роззявлений у беззвучному крику.

Сетон посміхнувся, дивлячись на вражене обличчя Вінґе.

— Не бійтеся, він не справжній. Курце не показує його всім, але це таки шедевр. Знаєте, чия це фігура?

Вінґе мотнув головою і простягнув руку, щоб торкнутися кривавої рани. Якщо вірити очам, кров мала бути ще мокра, але палець відчув лише сухий твердий віск.