1794

Спадає ніч. Між будинками лине сморід від олійних ліхтарів. Смердить так сильно, що люди жартують: мовляв, у лабіринті міських вулиць знайти дорогу легше за запахом, ідучи від одного світильника до іншого, ніж орієнтуватися на їхнє тьмяне світло. Карделеві не треба ні того, ні того — він знає кожну вулицю, кожен провулок у місті, не заблукає ні вдень, ні вночі. За кожними дверима галас і дзенькання пляшок. Тільки-но заходить новий відвідувач, чується крик десятків горлянок, щоб зачиняв швидше двері й не випускав тепло. З Карделя глузують скрізь, хоч куди зайде:

— Недавно шукав жінковбивцю, тепер повію-втікачку. Що ж буде завтра?

Але навіть добрі знайомі, з ким не доводиться зразу шкодувати про кожне сказане слово, нічого про неї не знають.

Вряди-годи Кардель прокидається рано-вранці, у час, коли на війні сурмили підйом. Зазвичай повертається на другий бік і знову засинає. Але сьогодні встав, потягнувся і почав збиратися. Нагострив бритву, з тяжким трудом поголився. Він рідко так ретельно голився, бо ж на те треба часу: на бороді й щоках багато зморщок, виямків і горбочків, за якими постійно ховаються від леза кущики щетини. Вода холодна, мило погано піниться, та й бритва могла б бути гостріша, але врешті-решт він побачив у дзеркалі абсолютно гладенькі щоки. З ящика під ліжком вийняв свою форму, зі штанами й портупеями, щіткою струсив з куртки міль. Вбрався, зійшов сходами донизу й вийшов на вулицю. Налетів на прибиральників, які вивозили на тачці діжки з фекаліями. Відскочив, щоб не заляпало, під голосні насмішки лайновозів. Перейшов через Полгемський шлюз і вулицею Горнсґатан подався до Ансґаріеберґет.

Перетнув міст і зразу, ще навіть не бачачи стін, відчув, що Прядильний дім близько,— за густим гнилим запахом, що висів над безплідним Лонгольменом. Він не дуже часто приходив сюди, хоч це й центральне місце сепарат-варти, куди з усіх кінців міста приводять засуджених жінок. Кіптява й бруд на шибках залізними ґратами захищені від води й ганчірок, але навіть звідси можна почути торохтіння прялок у великих залах і зітхан­ня пряль. Їм судилося тяжко працювати, аж поки життя не покине більшість із них.

Мікель струснув головою, щоб відігнати похмурі думки, й відрекомендувався на воротах:

— Кардель, номер двадцять чотири. Я шукаю головного наглядача.

Вартовий на вході пильно подивився на нього.

— Гюбінетт застудився. Можу покликати Петтерссона — може, прийде, якщо пощастить. Або радше не пощастить…

Кардель не часто зустрічав людей, що могли суперничати з ним у габаритах, але Петтер Петтерссон — віл, а не людина, височезний і широчезний. Формену куртку головного наглядача розшили добрячою смугою синьої тканини, трохи іншого відтінку, але шви все одно мало не розходяться від кожного руху. Від нього тхне перегаром від учорашньої пиятики. Червоні запалені очі підозріло дивляться на Карделя, поки той пояснює, чого прийшов. Петтерссон відхилився назад і голосно повторив:

— Він цікавиться, чи є тут Анна Стіна Кнапп, щоб викреслити її зі списку розшуку.

Петтерссон зубами витягнув корок з пляшки, виплюнув його додолу й кілька разів ковтнув з шийки. Підняв брову й простягнув пляшку Карделю. Той помахом голови відмовився.

— Це ім’я я добре запам’ятав.— Головний наглядач схилився над столом, що відділяв його від візитера.— І вже чув раніше ім’я Кардель.

Спорожнив до дна пляшку й повернувся до розмови:

— Кажуть, що Кардель — не один з нас. Що роботу пальта він вважає негідною, хоча платню отримує радо. І от мені цікаво: з якого дива пан Кардель так нарядився і прийшов сюди спитати про втікачку, ім’я якої, як мені здавалося, ніхто не пам’ятає, окрім мене?

Петтерссон підняв ручище й жестом зупинив Карделя, який збирався щось відповісти. Очевидно було, що його розкрили. Наївно було сподіватися, що всі пальти ідіоти. Тепер залишається нарікати на свою дурість.

— Те, що ти, Карделю, мені тут розказуєш — дурня повна. Управа знає, що Анна Стіна Кнапп оголошена мертвою. І те, що останки, знайдені торік у нашому підвалі, явно належать іншій бранці, більше нікого не хвилює. На папері все сходиться. Але я знаю, що до чого, як і ти, бачу. Ні, Карделю, тут точно якийсь особистий інтерес. От тільки який саме — я можу лише здогадуватися.

Петтерссон примружив очі й пильно вдивлявся в Карделя, ніби якийсь суворий слідчий.

— Вибач, що я так багато вголос розмірковую,— голова в мене туго думає з похмілля. Коли минулого разу Кнапп сюди потрапила, ти не мав підстав приходити сюди про неї розпитувати. А це означає, що ти її зустрів уже після того, як вона втекла. І де ж? Десь у місті? Напевно, коли розсувала ноги десь у підворітті. Може, ти був одним з її клієнтів і скучив?

Якийсь дивний мрійливий вираз з’явився на обличчі Петтерссона.

— Щось у ній є, у цій Анні Стіні, еге ж? Щось особ­ливе…

Кардель відчув, що зашарівся. У ньому закипав гнів, але що він міг зробити? Лише сидіти мовчки, поки Петтерссон глузливо посміхався від вуха до вуха.