1794

— Я розумію, що тобі хочеться піти шляхом Сесіла. Ти маєш свої причини дошукуватися правди в цій справі, але не будь наївним і не думай, що інші не мають своїх причин.

— Ти про що?

— Кардель.

Переступила з ноги на ногу, готуючись до монологу.

— Ти кажеш, що війна його перемолола. Думаю, наш любий брат справді повернув йому власну гідність — принаймні на певний час. А потім цей Кардель знайшов тебе. Ніхто не скаже, що ви не схожі, ти й Сесіл. Припускаю, що він таким чином прагне знову пережити те, що відчував недавно. І не забувай, що він відданий не тобі, а тому, кого з нами вже немає. Це може бути небезпечно. Ним керує серце, тому дії його важко передбачити. Стережися.

Сіла зовсім близько до нього — може, навіть надто близько.

— Ти йому скажеш про мене? Що він дістає допомогу не лише від тебе.

І не дочекавшись братової відповіді:

— Я перед тобою завинила, Емілю, і ніколи цього не спокутую. Якщо тобі так важливо, щоб він тебе цінував,— можеш нічого про мене не казати, я не проти.

До Еміля раптом повернулося знайоме з дитинства відчуття, що він говорить з кимось, хто знає його так само добре, як він сам себе знає, від кого немає сенсу щось приховувати. Гедвіґ перша підвелася, стала між колонами й подивилася вниз на течію. Змінила тему:

— Емілю… Як ти впізнав свою хворобу, коли вона тільки з’явилася?

Він відвернувся і заплющив очі. Як же швидко охоп­люють усі ці спогади…

— Я бачив те, чого не існує.

— Що ти маєш на увазі?

— Якось я прокинувся від того, що на мене хтось дивився. Поряд на ліжку сидів батько, геть сірий на лиці. На колінах тримав папери… усі ті листи, які мої професори слали йому — зі скаргами, докорами й попере­дженнями. Був розлючений, думаю, якби мав силу, то відлупцював би мене так, як ніколи в житті. Хотів знати, що я можу сказати на свій захист, чому я не старався, як посмів занапастити всі вкладені в мене зусилля. Кидав мені в обличчя успіхи Сесіла, які мали довести, що його методи виховання плідні, бо ж ось приклад! Я не міг нічого йому пояснити, а він ставав дедалі лютіший, тому я розплакався і натягнув ковдру на голову. І сидів так, аж поки він стомився.

— А потім?

— А потім згадав, що батько помер ще кілька тижнів тому, хай я і не встиг на похорон.

Вона сіла на лаву, мовчки дивлячись додолу. Еміль теж мовчав, тож вона озвалася:

— А далі що? Ставало гірше?

Еміль посміхнувся.

— Ти подумаєш, що я жартую, але я таки розкажу, хоч і ризикую нарватися на кпини. Сесіл мені якось на іменини подарував книжку — було мені років сім, може, вісім. Плутарх, легенда про Тесея, як він пішов у Дедалів лабіринт і зустрів Мінотавра. Сесіл так хотів пожартувати, натякаючи на батькову гру в лабіринт. Але я ще був замалий, щоб зрозуміти, в чому суть. Навіть не знаю, скільки разів я прокидався в холодному поту, бо мені снився Мінотавр, невблаганний людожер з головою бика на людських плечах. Після зустрічей з батьком я чув його кроки, тяжкі кроки Мінотавра по той бік стіни, яка так само могла бути стіною лабіринту в Кноссосі. І щоразу кроки чулися ближче.

— Ти ж не віриш у легенди?

Еміль скривився:

— Ні, Гедвіґ. Не вдень. Удень я думаю, що моя хвороба набулала подоби того, чого я більше за все боявся в дитинстві, відкопавши його у моїх споминах. Але вночі, коли я сам і ніхто не може мені допомогти, багато разів я чув тяжкі кроки звіра. Вони наближалися, і все навколо двигтіло від них. Якби ти спитала в таку мить — я відповів би інакше…

— І ти досі їх чуєш?

— Так. Іноді.

Цікаво, чи зрозуміла вона з виразу його обличчя, наскільки він применшив? Бо часом він їх чує сильніше, часом слабше, але чує. Чує завжди.

Якщо сестра й зрозуміла, що він прибрехав, то не показала цього.

— Маячня,— вів далі Еміль,— так лікарі назвали мою хворобу. Видіння. І з часом ставало гірше. Вони, звісно, таке бачили не вперше: нездатність відрізнити реальність від видінь, упевненість, що за тобою хтось стежить. Але хоч скільки разів вони таке бачили, у кожного пацієнта хвороба розвивається по-своєму. І жоден не одужав. Вийшовши з лікарні, я сам почав шукати способи полегшити страждання. Виявилося, що тільки пияцтво й давало мені можливість трохи перепочити.

Еміль відчув її тепло на своєму плечі. Не міг би й згадати, коли вона востаннє його торкалася. Голос тихий і заспокійливий — так вона його колись у дитинстві питала, які страхи йому наснилися:

— Якщо тобі знову знадобиться моя порада, залиш мені записку на перетині Вестерлоннґатан і Скреддерґренд, у розі собору. Я проходжу там щодня.

Погладила його по щоці.

— Тесей переміг Мінотавра. А потім нитка Аріадни показала йому вихід з лабіринту. Можливо, ти мусиш зустрітися зі своїм страхом, щоб його здолати.

— Хто зараз вірить у легенди…

18.

До самого вечора Кардель ходив містом. З десяток разів йому здавалося, що ось він її побачив. Часом наздоганяв якусь дівчину, у якої з-під хустки вибивалося таке ж пасмо, як у Анни Стіни, клав руку на плече й різко розвертав, але вже наступної миті мусив перепрошувати — не вона. Бачив її скрізь, але все не вона.