Читаем 1794 полностью

— Я вже й втратив надію колись її побачити. Думав, що вона покинула столицю і знайшла собі прихисток десь далеко звідси. Аж тут прийшов ти й знову пробудив у мені давні мрії. Дякую тобі, Карделю! Тепер вона знову ніби стоїть переді мною і тремтить від страху, дивлячись на Майстра Еріка, як і годиться. Тепер я знову поновлю її пошуки. Якщо вона десь у місті чи в передмістях — скоро ми нападемо на слід. Знайдеш її перший — можеш навіть з нею розважитися перед тим, як приведеш сюди. Думаю, що і якусь скромну винагороду для тебе організуємо.

Петтерссон підняв одну сідницю і гучно перднув, задоволено видихнувши.

— А зараз, будь такий ласкавий, іди до чорта, Карделю. Тут ти нічого не дізнаєшся.

Кардель не мав іншої ради, як зробити, що йому сказали. Під смішки вартових Мікель понуро побрів геть. Ішов повз занедбані будиночки парафії Святої Марії і думав, що все й так було погано, а він зробив ще гірше. Він мусить її знайти, і якомога швидше. Усе інше може почекати.

19.

Адреса, яку Свеннінг написав у своєму листі, привела Еміля Вінґе на вулицю, що спускалася до Корабельної набережної. Піднявся на ґанок з двома сходинками, постукав у двері. Якийсь чоловік відчинив і запросив у невеликий, але охайний кабінет. У грубі затишно потріскували дрова. Чоловік знову сів у крісло за столом. Його звати Палліндер, і він геть лисий. На спинці крісла висить перука з овечої шкури. На столі, крім чорнильниці й іншого письмового приладдя, графин і два келихи з монограмами. Чоловік доволі гладкий — мабуть, здебільшого сидить за столом і мало рухається. Обличчя рум’яне, навіть червоне. На носі — окуляри для читання. З легкою усмішкою поглянув на гостя поверх окулярів.

— Отже, пан Вінґе.

Еміль стрепенувся, зрозумівши, що чоловік знає його ім’я.

— Ви на мене чекали?

— Звичайно. Думаю, листи від пана Свеннінга ми одержали одночасно. Хоча в мене залишилося враження, що варто чекати двох відвідувачів.

Вінґе вчора двічі приходив до Карделя, але на стук ніхто не відчинив.

— Мій колега зайнятий іншими справами.

— Неважливо. Перейдімо до справи. Свеннінг вам уже достатньо розповів, і немає сенсу мені заперечувати, що я плачу йому платню за завданням іншої особи. Як ви розумієте, для мене на першому місці інтереси мого клієнта, тому я не можу відкрити вам його імені й місця проживання.

— Ви бачили документ, що уповноважує мене на одержання потрібних відомостей.

Вінґе вилаяв сам себе, що не може сказати жодного речення, не затинаючись, як студент на іспиті з дисцип­ліни, якої не вчив. Кожне його невпевнене слово — ніби вітер у вітрила самовладання Палліндера.

— Бачив, але це якийсь зовсім незнайомий мені документ. І як я помітив, там немає вашого імені.

— Я маю дозвіл пана Карделя виступати від його імені й від імені поліційного управління.

— Управління ніколи не зазіхало на моє право зберігати приватність клієнтів. Я теж маю контакти в поліції і волів би спершу перевірити ваші повноваження, перш ніж ми продовжимо цю розмову.

Вінґе кілька секунд посидів мовчки, потім закинув ногу на ногу, марно шукаючи слів, які допомогли б достукатися до повіреного. Безнадія тяжким гнітом лягла на його шию і плечі, змушуючи схилити голову. Палліндер терпляче чекав, дивлячись на гостя поверх окулярів. Вінґе вже зібрався встати й піти. Кинув погляд на власника кабінету, як марну обіцянку невдовзі повернутися,— і побачив руки. Руки невеличкого лисого чоловіка дрібно тремтіли.

Вінґе ще раз глянув Палліндеру у вічі й побачив там добре знайоме почуття. Повірений добре його приховував, лише на мить втратив контроль, та Емілеві було цього достатньо. Чоловік швидко сховав руки під стіл, але пізно. Вінґе розслабився, зручніше всівся на стільці.

— Пане Палліндер, не запропонуєте мені щось випити на коня?

Палліндер не зміг відмовити й рішуче взяв келих, але вгамувати тремтіння рук йому не вдалося. Бренді розлилося на стіл. Чоловік відставив графин і потер замазаними чорнилом пальцями. Обоє мовчали, не знаючи, що робити далі й до чого це призведе. Нарешті Еміль глибоко вдихнув і сказав:

— Страх.

Почув, що зараз його голос лунає значно впевненіше й твердіше.

— Неприємне почуття. Паралізує розум. Внутрішній ворог, який не дає керувати своїми думками. Думаю, небагато на світі людей, знайомих зі страхом краще за мене. Я був слабкою дитиною, мене мучили кошмари й страшна невпевненість у собі. Я виріс, але не став боятися менше. Не можна перерости свою тінь. А найгірше буває, коли людина сама. Але зараз нас тут двоє. Що, як ми змогли б допомогти один одному?

Палліндер узяв келих з калюжки бренді, одним ковтком випив бурштинову рідину й неприємно посміх­нувся:

— А пан Вінґе вже не хоче випити? Це теж ліки, хай і на короткий час.

— Терпіти не можу випивку.

— А хто ж її може терпіти?

Палліндер випив і з другого келиха. Зняв окуляри, поклав на стіл.

— Я можу говорити з вами відверто? Тільки пообіцяйте не розкривати нікому того, що я скажу.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив