1794

— Це мсьє Робер-Франсуа Дам’єн, який 1757 року скоїв замах на короля Людовика XV. При цьому збирався убити монарха ножем, яким важко було навіть загострити перо. Король дістав лише подряпину на грудях, ледь помітну, але подумав, що прийшла його остання година, покликав до смертного ложа королеву й розповів їй про всіх придворних дам, з якими зраджував Її Величність. Потім йому перев’язали рану, і монарх одужав. Зате страта Дам’єна перетворилася на справжнє народне гуляння. Чотири години його катували на площі, розтрощили ступні, розпеченими кліщами відірвали статевий орган, над жаровнею спалили долоню, яка тримала ніж. Розпороли груди, руки й стегна й заливали в рани розплавлений свинець. Потім прив’язали до кінцівок коней і змусили тягнути, і десь годину коні вивертали й розтягували йому суглоби. Потім кати взяли пилку й почали пиляти руки й ноги. Так він втратив одну руку, потім другу, далі обидві ноги, і зрештою від нього залишилося отаке, як ми бачимо: скривавлена купа плоті, яка, незважаючи ні на що, боролася за життя. А над ним тримали хрест і вимагали, щоб він його поцілував. Люди веселилися, а на площу з одного з вікон споглядав сам Казанова, тримаючи руку під сукнею своєї дами.

Сетон водив ліхтарем то в один бік, то в інший, щоб жодна деталь воскового шедевру не приховалася від їхніх поглядів.

— Оце смерть, еге ж, пане Вінґе? У Парижі зараз тисячі людей страчують за допомогою спеціально винайденої для цього машини. Цих людей засуджують на безлику й безіменну смерть. Але не Дам’єна. Завдяки Курце він і далі нас розважає і дивує. А його останні слова закарбовані у вічності. Знаєте, що він сказав у своїй камері того ранку, коли його повели на страту?

Вінґе мотнув головою.

— «Це буде дуже довгий день».

Сетон посміхнувся, вийняв з кишені хустинку й витер кутик губ. Відступив назад і зібрався виходити. Еміль Вінґе перейшов до справи.

— Ерік Тре-Русур…

— Ох, вибачте мені. Я побачив те, що хотів, дякую за терпіння. Так, Ерік Тре-Русур. Ви, пане Вінґе, провадите поліційне розслідування, якщо я правильно зрозумів? Припускаю, що вдові Коллінг не дає спокою трагічна доля, що спіткала її дочку. Зразу хочу сказати: хлопчик не винен. Він може бути запальним і різким, занадто емоційним, але він точно не вбивця.

— Пані Коллінг стверджує, що в лісах навколо «Трьох троянд» уже багато років немає вовків.

Сетон кивнув:

— Так, вовки теж не винні в тому, що сталося.

— Чому ви так вважаєте?

Полум’я в ліхтарі знову почало танцювати. Як недавно Вінґе не міг зрозуміти, чи рухаються ляльки, так і зараз не міг збагнути, чи Сетон посміхається, чи це тільки так здається.

— Я залюбки розповім вам і вашому товаришеві Карделю,— Палліндер правильно передав мені його прізвище? — що я думаю про цю трагедію. Прошу вас приєднатися до мене завтра за обідом у ресторані «Горнс­берґет» на Кунґсгольмені. Вибачте, що забрав ваш час сьогодні, але, може, знайомство з роботами Курце буде достатнім вибаченням. Просто я хотів спершу зустрітися з вами віч-на-віч, перш ніж запрошувати на обід. І ви мене анітрохи не розчарували. Бачу, що вами керують не честолюбство чи жага наживи. І раз уже ми зустрілися, я хотів би показати вам ще дещо…

Раптом змовк і схилив голову, почувши в сусідній кімнаті дряпання.

— Ви це чули, пане Вінґе? Можливо, хтось зайшов слідом за нами. Ви ж не привели з собою когось всу­переч моєму проханню? Боюся, що це могло б усе змінити…

Сетон відсунув завісу й підняв вище ліхтар, освітлюючи залу. Тіні воскових фігур затанцювали по стінах. Сетон поглянув в один бік, у другий, уважно розглядаючи ряди ляльок. Серед них абсолютно непорушно стояла Гедвіґ як одна з двох фрейлін Катерини ІІ, опустивши голову й тримаючи кінчик шлейфа імператриці. Якусь мить Сетон дивився прямо на неї, і Еміль подумав, що найменший порух, навіть подих може її викрити. Але ні, вона не рухається. Невеличка тінь промайнула вздовж стіни й зникла в дірці.

Сетон повернувся і махнув рукою.

— Усього-на-всього щур. І моя уява.

21.

Кардель подивився на Еміля, і в його погляді Вінґе побачив щось нове. А потім розгублено зрозумів, що Кардель вражений, ба більше — може, й гордий тим, що вибрав собі такого помічника. Його брат зустрічався з таким ставленням мало не щодня, але вперше такий погляд побачив він.

— А ти не байдикував без мене.

Еміль подумав про Гедвіґ і відчув, що похвала не зовсім заслужена. Сором’язливо глянув на міст, що вів через затоку на Кунґсгольмен.

— Та ми поки що не знаємо, куди це нас приведе…

Плечем до плеча ступили на вологі мостини. Бажаючи запобігти подальшим розпитуванням, Вінґе спитав Карделя:

— А ти, Жане-Мішелю, де був?

Тепер уже черга Карделеві уникати відповіді. У голосі ясно чути втому.

— Вибач. Мусив зробити дещо термінове. Від нашої останньої зустрічі я був сам не свій, навіть не спав жодної години. Це ніяк не пов’язано з нашою справою. Але, чорт забирай, мені здається, варто частіше тебе залишати самого, раз ти без мене маєш такі успіхи.