Читаем 1794 полностью

Навколо божевільні повіває вітерець. Коли йшли сюди, вітер дув їм в обличчя. Чомусь так само й зараз. Хвилі Солоного озера розбивалися об берег. Зазвичай, коли ввечері вітер повертає з міста в бік моря, Кардель ховає­ться у корчму чи кімнату. Але зараз не звертає уваги на пориви, навіть задоволений, що одяг провітриться і, може, не тхнутиме лікарнею. На протилежному березі тіні Вальдемарсуддена й острова Блекгольмена розчиняються в суцільному мороці. А далі в затоці Місто між мостами чекає, коли засвітять вуличні ліхтарі. Запізніле суденце поспішає до пристані з надією причалити, поки ще геть не стемніло. Лише коли митний пост залишився позаду, на схилі Стіґбергу, Кардель озвався:

— І що тепер?

Вінґе здригнувся від несподіванки. Він і сам про це думав. Трохи помовчав і махнув головою.

— Дай мені трохи часу все обміркувати.

За Слюссеном кожен пішов своєю дорогою, Кардель — човгаючи важкими черевиками, Вінґе — швидко перебираючи ногами й лякаючись кожної тіні.

17.

Сотні мартинів кружляють у бляклому небі, видивляючись будь-яку нагоду кинутися вниз до землі й схопити нерозважливо залишену без нагляду рибину чи вкрасти здобич свого брата. Торговки й рибалки зібралися з кошиками на мосту й площі, обклали ноги соломою, щоб хоч трохи захиститися від холоду, і так чекали люд, що невдовзі мав повалити з церкви на острові. Еміль Вінґе пройшов мостом і поспішив повз сірі надгробки, щоб вибрати місце, з якого добре видно двері церкви. На кладовищі він не сам. Голодранці усіх мастей, що встигли пробратися сюди, перш ніж міська сторожа стала на пости на мосту, тепер повилазили зі своїх сховків у надії, що багатіям слово Боже навіє хоч трохи милосердя. Усі репетирують найжалібніші вирази облич і поправляють одяг так, щоб якнайкраще показати свою бідність. Чекати довелося недовго — дзвони віддзвонили останні акорди за жителями парафії, котрі померли минулого тижня, усі мовили «Амінь», двері відчинилися, і вірні почали виходити надвір.

Еміль витягнув шию, щоб краще бачити й краще вид­но було його. Перед церквою не було ґанку, на якому людей, що виходили з церкви, було б видно, мов на сцені. Але навіть так він її не проґавив, та й вона побачила його зразу, щойно вийшла. Еміль не помітив, чи був хтось із нею. У кожнім разі, вона відійшла в бік і тепер чекала, поки натовп пройде і можна буде безперешкодно наблизитися до нього.

Одягнена в темну сукню, з чорною хусткою на голові, вона дуже відрізнялася від багатьох містян, які старалися одягти щонайяскравіше вбрання, демонструючи своє багатство. Звіддалік кивнула, не питаючи, навіщо прийшов, і пішла з ним до мосту вздовж вулиці Ріддареґатан.

На вулиці за мостом під корчмою вже вишикувалася чимала черга тих, чиєї спраги не втамувало вино для причастя.

В аркаді під колонами він знайшов кам’яну лаву, запропонував їй сісти. Різкий вітер з північного сходу приніс гострий запах кінських стаєнь з острова.

— Я прийшов не задля себе.

Від неї не пролунало жодного запитання, але він усе одно відповів на одне:

— Про допомогу мене попросив чоловік, якого дуже цінував наш брат — Жан-Мішель Кардель. Хороша людина, хай на перший погляд таким і не здається. Війна його пережувала й виплюнула без руки. Але він має доб­рі наміри. І я прошу твоєї допомоги задля нього, бо він заслуговує більше, ніж я сам можу йому запропонувати.

Вона лише кивнула й спитала:

— Розкажеш мені всю історію з початку?

Не перебиваючи, прослухала все від початку до кінця, взяла з коробочки понюшку тютюну, нюхнула й чхнула в хустинку.

— Що ж, братику, я бачу тут дві можливості. Перша — Ерік Тре-Русур сам від початку до кінця коваль свого нещастя. З причин, яких ми ніколи не дізнаємося, убив свою молоду дружину й з чиєюсь поміччю влаштував собі покарання, якого, як вважав, заслуговував.

— А друга можливість?

— Змова, звичайно.

— І як дізнатися, якщо це змова?

Вона підвелася і стала ходити перед лавою, заклавши руки за спину — так само, як у дитинстві, коли здавалася на його благання і погоджувалася допомогти в роз­в’язанні батькових задач.

— Ви поки що не розглядали мотиву, який мені спадає на думку першим,— грошей. Ерік Тре-Русур був другим сином, але успадкував усе батькове майно. Хто зараз розпоряджається його грішми, коли він не може? Найчастіше трагедії стаються з волі тих, хто на них може заробити.

— З чого ж мені почати?

— З управителя Тре-Русура, того Свеннінга. Я не бачу причин приписувати йому злі наміри, але треба перевірити, як йому сплачують платню. Який був підпис на договорі, що він вам показав?

— Та просто нерозбірлива пляма.

— Лише один підпис, інших не було?

Еміль мотнув головою, Гедвіґ на те кисло посміхну­лася.

— Значить, документ підписаний без свідків. Я на твоєму місці потягла б за цю нитку й подивилася, що витягнеться з клубка. Не впадайте у відчай, поки цього не перевірите. Пиши тому Свеннінгу й вимагай, щоб прислав вам поштою договір.

Вони ще трохи обговорили формулювання листа, дійшли до найкращого тексту, після чого Гедвіґ, що весь цей час ходила туди-сюди, зупинилася.

— Для тебе це важливо, Емілю?

— Так.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив