Читаем 1794 полностью

Там зразу видно було, що в кімнаті вже не перший рік живе та сама людина. На ліжку в самій сорочці лежав незнайомий чоловік. Фіранки на вікні зсунуті. Коли очі звикли до напівсутінків, відвідувачі побачили, що набряклий живіт і ноги чоловіка прикриті простирадлом.

— Мене звати Йоакім Ерсон. Раніше я був торговцем, поки хвороба мене не здолала.

Кардель привітався кивком голови.

— Кардель. Вінґе. Сподіваємося, що ви скоро оду­жаєте.

Ерсон поплескав себе по стегнах і гірко посміхнувся:

— Щодня з мене виціджують цілий глек рідини. І ліків від цього немає.

— Ми шукаємо Еріка Тре-Русура.

Торговець кивнув:

— Його тут більше немає.

— А де ж?

— Перевели в божевільню.

Кардель здивовано заревів:

— Якого дідька?

На обличчі Йоакіма з’явився вираз відчаю.

— Не бачили іншої ради. Хлопчина був геть не при тямі. Хоча він і від самого початку був тяжкий. Часом, коли з мене зливали воду, я міг ступити кілька кроків до його кімнати. Його розум майже завжди був затьмарений тими краплями, що йому давали, то він на мене уваги не звертав. Я мав говорити за двох, зате відчував, що не сам, що біля мене хтось є. А тепер…

— А що було?

— Хтось до нього приходив. Я чув голоси Еріка й ще двох. Коротко поговорили. Потім вони щось зробили — не знаю що. Були якісь дивні звуки, далі потягло смаженою свининою. Після цього Еріка залишили самого. Через кілька годин я зміг дотягти своє нещасне тіло до його кімнати. Він лежав на ліжку і…

Товсті губи чоловіка затремтіли, він мало не плакав.

— Я був уже тут, коли Еріка привезли. Думаю, вам зрозуміло, що мені вже недовго залишилося, але він був молодий, усе життя попереду. Я весь цей час надіявся, що хлопчина одужає. Нас небагато таких, хто має шанси звідси вийти. Знав, що я тут і помру, але дожидав, що побачу, як він оживе.

Сльози потекли набряклими щоками. Ерсон затулив обличчя краєм простирадла. Через тканину відвідувачі ледь розбирали, що старий казав.

— Йому щось зробили з головою. Заляпали підлогу. Пов’язка не могла зупинити кров, і вся подушка була червона. А Ерік… Від нього залишилася тільки порожня шкаралуща.


Божевільня стояла на горі над морем. Охоронець, який вів Карделя та Вінґе коридорами під галас і лайку пацієнтів, час від часу поглядав через плече, ніби перепрошуючи.

— Забагато їх тут, дуже шумно. А як у когось напад, то вже всю палату охопить, і оком не змигнеш.

Пройшли сходами, через внутрішній двір, знову в будівлю, і нарешті проводир відчинив важкі дубові двері й жестом запросив у ще один коридор.

— Тут ми тримаємо нашого новачка.

Відчинив люк у дверях однієї з камер, скривився від смороду, який вдарив у носа. Махнув рукою — мовляв, подивіться самі. Відійшов у бік і став терти ячмінь на оці. Кардель кілька разів моргнув, щоб очі швидше звикли до темряви. Нарешті щось став бачити. Солома на підлозі, перевернутий горщик. Четверо чоловіків, голі або в лахмітті, зіщулилися, нажахані світлом, яке нічого хорошого ніколи не приносило. Мікель гучно вилаявся і відійшов, щоб і Вінґе подивився. Дерев’яною рукою стукнув по замку.

— Відчиняйте, випустіть його. І дайте щось йому прикритися.

Четверо хворих завмерли під стіною, коли Кардель грізно став посеред кімнати. У камері холодно. Ерік Тре-Русур сидів на підлозі з випростаними ногами. Не рухався, не реагував ні на світло, ні на відвідувачів, які намагалися його підняти. Здавалося, що ноги його не тримали. Безвільно дав повести себе до вікна. Вінґе над вухом ­говорив йому все, що спадало на думку, але на Еріка це не справляло аніякого враження. Еміль м’яко поклав руки йому на плечі й посадив на лавку під заґратованим вікном. Від хлопця смерділо навіть гірше, ніж від усієї камери. Сеча й кал стікали по ногах і збиралися під ним, поступово підсихали й подразнювали шкіру. Губи посиніли від холоду. З-під брудної пов’язки на голові досі сочилася кров.

Охоронець повернувся з великою полотняною сорочкою. Вінґе обережно натягнув її на Еріка, зв’язав за спиною рукави і показав на пов’язку:

— Знаєте щось про його рану?

Чоловік замотав головою так, що полетіли воші.

— Ні, пане, його так привезли.

Вінґе пальцями легенько обмацав череп, розв’язав край бинта й почав розмотувати. Ерік ніяк не реагував. На голові під пов’язкою волосся обрізане й виголене. Рана завбільшки як монета. Навколо неї розсілися воші — бенкетують. Круг рани чорною шкіркою запеклася кров. Вінґе кілька хвилин оглядав рану, потім опустився на одне коліно перед Еріком і взяв його руками за щоки, щоб глянути в очі. Порожнеча. Набряк ­після операції навис над очима. Одне око постійно косить на ніс, здається, що не рухається. Губи обвисли, в роті збирається слина й стікає на підборіддя.

Кардель повернувся до охоронця.

— Помийте його і дайте окрему кімнату.

Той ще нічого не встиг відповісти, як Мікель випе­редив:

— Мене не хвилює, що у вас місця немає. Вигадайте щось, віддайте свою кімнату, якщо не маєте іншої. Від нього проблем не буде. У такому стані його навіть замикати не треба.

Глянув на Вінґе — той прошепотів:

— Порожня шкаралуща.


Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив