1794

Кардель підійшов ближче й, не приховуючи люті, спитав:

— Чому, заради Бога?

Ерік здивовано подивився на свої коліна й сильно мотнув головою.

— Не знаю.

Кілька секунд дивився на свої долоні, потім щосили замружився і показав руки відвідувачам:

— Ось, дивіться!

Руки тремтіли. Ніяких плям на них не було.

Годину гості розпитували пацієнта, але нічого до пуття не дізналися. Час від часу здавалося, що Ерік відповідав на якісь зовсім інші запитання. На деякі взагалі не відповідав, поринувши у свої думки, і було схоже, що відві­дувачів узагалі не бачить і не чує. Коли знову повертався до цього світу — уже не розумів, з ким розмовляє, і тоді мусили заново відрекомендуватися і заново розпитувати, і все починалося знову. Зрештою Карделю увірвався терпець, він вийшов з кімнати, дорогою грюкнувши протезом у двері й лаючись так, що повітря навколо нього ніби почорніло. Вінґе ще трохи побув у кімнаті Еріка, доки і йому набридло повторювати те саме. Ви­йшов до Карделя — той у коридорі вперся у стіну й намагався заспокої­тися. В одному з приміщень знайшли жінку, яка пустила їх досередини. Вінґе відвів її убік.

— Він завжди такий?

Та знизала плечима:

— Я бачу його, тільки коли приношу їсти, але він ніколи не поводився інакше.

— Даєте йому щось, крім їжі й питва?

Кивнула:

— Так. Ми добре про нього дбаємо. Даємо ліки — так часто, як маємо можливість.

— Можу я глянути на ліки?

Жінка повела їх до комори, важкі двері відімкнула ключем, що висів у неї на мотузку на шиї. Пальцем поводила вздовж полиць і зупинилася біля однієї пляшечки, на якій було написано ім’я Тре-Русура й доза. Еміль Вінґе вийняв корок, понюхав вміст пляшечки, обережно вмочив палець і лизнув. Кивнув Карделю. Той добре зрозумів жест товариша й схопив жінку за лікоть:

— Слухайте мене уважно. Еріку Тре-Русуру більше не давайте нічого з цього, тільки їжу й воду. Жодної краплі нічого іншого. Наказую від імені поліційного управління. Ми повернемося…

Глянув на Вінґе — той показав два пальці.

— Повернемося післязавтра. До того часу Ерік Тре-Русур вже має відійти і зможе з нами поговорити. Якщо ні — ми знатимемо, що ви порушили наше розпорядження. У такому разі всі винні відповідатимуть перед законом.

Коли вийшли надвір, Кардель плюнув на стіну будівлі.

— Не віриться мені, що цей хлопчина вбивця.

Еміль Вінґе кивнув:

— І в мене таке ж відчуття. Але якби всіх убивць можна було безпомилково впізнати з першого погляду — світ напевно був би значно кращим місцем, ніж є.

— І що робитимемо?

— У пляшечці в них тебайка. Дія схожа на опій. Полегшує біль, але перетворює людину на рослину. Я вважаю, що лише через ці краплі він у такому стані. Сподіваюся, коли тебайка вийде, він зможе говорити.

— Добре, що ти розумієшся на таких штуках.

Вінґе ледве стримав дрож, згадавши вузьку камеру, шкіряні ремені, якими його прив’язували, щоб проти його волі пустити кров, і солодкуватий смак крапель, що їх крапали йому до рота. Це приниження він запам’ятав на все життя.

15

Кардель уже давно не мав вільного дня і тепер, коли він йому нарешті випав, не знав, що робити. Довго лежав у ліжку, слухаючи, як потріскують точильники в дерев’яній стіні. Зрештою блощиці й голод вигнали його з постелі. Налив води в миску, змочив обличчя і волосся. Після такої швидкої ранкової гігієни Мікель встромив протез у щілину між ліжком та стіною, вставив культю в заглибину й затягнув ремінці. Як завжди, шкіра аж запекла під ремінцями. Нічого, скоро мине. Натягнув куртку й спустився сходами.

Уночі дощик сполоснув місто, і світло далекого сонця, яке о цій порі вже майже не гріє, відбивалося на всіх мокрих поверхнях. Кардель мимоволі задивився на цю картину. Життя навчило його не вірити Місту між мостами, і якщо воно й дивувало іноді своєю красою, здивування швидко змінялося упевненістю, що це лише приманка для дурненьких легковірів. А все одно на мить зупинився помилуватися веселкою над дахами. Куди ж піти? Кинув до рота дрібку тютюну, пожував. Коли тілом попливло приємне пощипування від запашного зіл­ля, він уже знав, куди піти. Повернув праворуч і пішов брукованою вулицею у бік Слюссена.

«Мавпа» — корчма, але не з найгірших, тому власник не посоромився повісити над входом вивіску — на збитому з дошок щиті намалювали мавпу, не дуже гарно, але легко впізнається, а чого ще треба? Кардель не був тут уже рік. Після похорону Сесіла Вінґе мав багато похмурих думок, та все ж його тішила думка, що Анна Стіна, ­ точніше, тепер Ловіса Ульріка, нововіднайдена дочка корчмаря, знайшла свою тиху гавань. Досі він не мав причини турбувати маленьку сім’ю своєю появою. Полічив на пальцях, скільки місяців минуло. Під час останньої зустрічі дівчина була вагітна. Звісно, вже давно народила. Ця думка його раптом дуже схвилювала. У Стокгольмі мало не половина немовлят прощаються зі світом, щойно народившись. Життя крихке, ніхто не знає, що станеться далі. Кардель ніколи раніше не просив за себе ніякі вищі сили й тепер здивовано зрозумів, що з його вуст злетіло щось схоже на молитву.