1794

Червоні сльози крапали з лип на цвинтарі церкви Святої Марії того дня, коли Еміль Вінґе вирішив уперше відвідати могилу свого брата. Ранок був похмурий і холодний. Еміль пішов сам — хай Кардель відпочине, перш ніж трактири відчиняться і їхня робота знову почнеться.

Прихід нового дня витискає вологу з землі. Туман спускається на Седермальм і сивою завісою відділяє Еміля від вранішнього міста. Тут лише він і могила. Кілька ліктів землі відділяє його від світу мертвих. Сесілів надгробок пронизливо простий. Ім’я і роки. Сесіл Вінґе, 1764–1793. Для Сесіла час зупинився. Іще трохи більше року — й Еміль стане старший за свого старшого брата. Ця думка раптом здалася такою абсурдною, що він ледве стримався, щоб не засміятися. Натомість за спиною почув якийсь інший звук. Він був тут не сам. Різко обернувся.

— Емілю.

Цього обличчя він не бачив багато років, але, здається, і для нього час теж зупинився. Сестра була саме така, якою він її запам’ятав. Вродлива, з блідою, майже білою шкірою. Стояла так близько, що могла торкнутися його рукою, якби захотіла. Він забув, як тихо вона вміла ходити. Їй ніколи не набридали такі ігри в дитинстві. Щойно він звертав свою увагу на щось, вона нечутно підкрадалася, затуляла холодними долонями йому очі й дзвінко сміялася у вухо.

— Гедвіґ. Ти зовсім не змінилася.

— Якби ти знав, як я хотіла б сказати про тебе те саме, брате.

Еміль пирхнув:

— Так, дивно: трупи тварин кладуть у склянки й заливають спиртом, щоб вберегти від руйнівної дії часу, але якщо ту саму рідину заливати в людину — діє зовсім навпаки. Але така була ціна одужання від моєї недуги, а ліки були значно кращі, ніж ті, що пропонувала мені ти.

— Не будемо сваритися — тепер, коли вже сама доля звела нас.

Мабуть, тисячний раз Еміль подумав, ­наскільки її вигляд не відповідає характеру. Вона досі гарна й струнка. Обличчя ніби вирізьбив майстерний скульптор, щоб прославити у віках досконалу красу. Па­м’я­тав він десятки юнаків, які опускалися на коліна перед цією красою, і всі без винятку мусили встати й повертатися додому з розбитими серцями. Його це не дивувало. Хто міг бути достойним її? Вона за мить розв’язувала задачі, над якими він і Сесіл билися годинами. Брати були рівними суперниками й добрими друзями, а вона була старша й просто видатна. Їй не годилося мірятися силами з ними, але якби який з братів і зважився кинути їй виклик — швидко зрозумів би, що не варто було.

Вона перша покинула батьківський дім. Еміль пам’я­тав, як щосили притискався вухом до дверей, дослухаючись до її сварки з батьком, але чув дуже мало. А потім лише за те, що ненароком вимовив її ім’я, можна було скуштувати різок.

Гедвіґ Вінґе провела по надгробку ніби вирізаними з алебастру пальцями.

— Коли ти востаннє його бачив, Емілю?

— Сесіл приїжджав до мене в Уппсалу, питав, чому я досі в студентській кімнаті й не склав жодного іспиту. Спершу я його навіть не впізнав, не хотів пускати. Підпер двері скринею, а потім ледве зміг її відсунути. Я сказав, що батько припустився помилки, коли заповів мені утримання на кожен рік навчання в університеті. Ми посварилися. Я накричав на нього.

— Ви з Сесілом завжди були такі близькі…

Дитячий спогад озвався різким болем десь у боку. Коли вони були ще дітьми, їх частенько відсилали спати без вечері — як покарання за порушення якогось із численних домашніх правил. І у своїй дитячій спальні, лежачи в ліжечках, вони шукали втіхи одне в одному, тримаючись за руки, аж поки заснуть. Еміль лежав посередині й засинав останнім, випускаючи спершу одну руку, потім другу.

— Ви обоє мене покинули, але після його від’їзду стало зовсім погано. Довгих два роки я залишався сам, змушений коритися батькові й грати в його кляту гру в лабіринт. Хоч як я старався, хоч як швидко добігав до центру лабіринту — це ніколи не було достатньо добре для нашого тата. І не дивно: спершу він отримав тебе, потім Сесіла, а потім прийшов найменший — у всіх значеннях цього слова: суцільне розчарування, той, хто й нігтя не вартий старшого брата й старшої сестри. Знаєш, коли я тільки приїхав до Уппсали, хоч куди при­йшов би — скрізь мусив вислуховувати про Сесіла та його неймовірні успіхи. Наприклад, мені розповідали, як Сесіл Вінґе виконав усі завдання на іспиті менш ніж за п’ятнадцять хвилин, або як професори помилялися, читаючи щось латиною, а Сесіл їх виправляв просто з пам’яті.

— І як ви тоді розійшлися?

— Він сказав, що попросив руки однієї панни й скоро одружиться. Питав, що зі мною не так. Питав, чи я пия­чу. Я сказав, що ні,— і в той час це була правда. Зреш­тою він здався і дав мені спокій, але попередив: якщо йому не вдасться наставити мене на праведний шлях, то за мене візьмешся ти і методи будуть гірші. Я лише посміявся.

Гедвіґ подивилася убік, щоб він не помітив докору в її погляді.

— Що ти робиш у Стокгольмі, Емілю?

Лють його закінчилася так само раптово, як і налетіла. Зітхнув, опустив плечі, заплющив очі й провів пальцями крізь волосся.

— Допомагаю поліційному управлінню з однією справою.

— Як виходить?

Його мовчання стало красномовною відповіддю.