1794

Вітальня селянського будинку майже порожня. Незважаючи на вечірнє тепло, у каміні горить вогонь, бушує, язики полум’я піднімаються аж у комин. Удова Коллінг палить те, що не може ні продати, ні подарувати. Сидить на ослінчику біля вогню, сокирою рубає старі стільці, поламані інструменти, які уже неможливо полагодити, домашнє приладдя, що пережило вже не одне покоління господарів.

Струмок поту залишив світлу смужку на чорному від сажі обличчі Марґарети Коллінг. Жінка завмерла, коли до кімнати зайшли Вінґе й Кардель. Не повертаючись, спитала:

— То що?

Кардель сів на лавку під стіною, поклав поряд свою дерев’янку.

— Ви знаєте, куди поїхав молодий після весілля?

Удова через коліно розламала тріснуту дерев’яну тарілку й кинула шматки в камін.

— Бачила екіпаж, коли він їхав з маєтку. Побігла слідом, щоб спитати куди. Самого Еріка я не бачила, а віз­ник був француз. Він крикнув щось мені по-своєму, засміявся і поїхав на Стокгольм, тією ж дорогою, що й ви приїхали.

— Пам’ятаєте, що він сказав?

— Я не знаю французької, але постаралася запа­м’я­тати.— Жінка кілька разів як змогла повторила чужинські слова, а Еміль зосереджено старався зрозуміти, що це могло б значити.

— Le ton beau des vivants?[14]

— Так. Саме так і було. Але якщо ви думаєте на Еріка, то хибуєте. Він не міг убити мою дочку.

Кардель нахилися до неї.

— Чому ні?

Пані Коллінг різко повернулася до нього. Голос її звучав як люте сичання:

— Цей хлопчик любив Ліннею Шарлотту більше за все на світі. Ні разу її не торкнувся, хоч вони ціле літо гуляли лісом, де їх ніхто не бачив, а сама Ліннея цього хотіла б. Але юнак бажав повінчатися, і не було таких перепон, які його зупинили б. Я бачила їхню зустріч після його повернення з довгої подорожі. Такого кохання, як у його очах, я ніколи не бачила. Він багато місяців страждав без неї. Через нього і волосина з її голови не впала б.

Еміль Вінґе, стоячи у дверях, пильно глянув на скривлене мукою обличчя жінки.

— Часом одне сильне почуття перетворюється на інше…

Вона різко мотнула головою.

— Він добрий хлопчик. Він хотів їй лише добра.

Кардель не витримав її важкого погляду й глянув убік.

— Та все ж кров летіла аж до люстри над їхнім шлюбним ложем.

Сльози вдови потекли темними від сажі щоками.

— Якщо мою дочку вбив Ерік, значить, на світі не залишилося добра.

Ні Еміль, ні Мікель не знайшли слів, щоб на це відповісти, і вийшли, залишивши Марґарету Коллінг перед каміном, у якому горіли залишки її колишнього життя.

12.

Еміль Вінґе ніяк не міг заснути, незважаючи на свіжість повітря й мірне гойдання воза. Лежав і дивився на зірки. Ніхто ніколи не міг їх полічити. Тисячі безіменних між сузір’ями — уперше за багато років він згадував їхні назви. Від Діви ліворуч до зірки Арктура в сузір’ї Волопаса й далі до Серця Карла. Здригнувся, згадавши, до якого сузір’я належить та зірка: Гончаків. Візник куняв, анітрохи не переймаючись віжками — коні самі знають дорогу. Кардель голосно хропів на іншому краю воза. Якщо небо буде таке чисте всю ніч, зупинятися не доведеться і до ранку вже будуть у Стокгольмі.

Він іще не звик до всього, що знову міг відчувати. Мабуть, уже далеко за північ. Молодик висів у небі й кидав на землю своє світло, від якого дерева здавалися блідими. Віз огортали незвичні лісові звуки, невидимі ноги крокують у тінях, ламаючи тоненькі гілочки, і від цих звуків було трохи лячно.

Еміль спробував обдумати минулий день. Уперше за дуже тривалий час йому спала свіжа думка і навіть дала результат. Як Кардель тоді подивився на нього… З таким виразом на нього вже давно ніхто не дивився. Прихильно, з повагою і визнанням.

Вінґе почув якийсь новий звук і здригнувся від холодку, що пробіг по спині. Приглушений ритм. Торохтіння коліс на коренях і каменях не може його заглушити — ніби кроки когось, хто їх наздоганяв, і кроки настільки важкі, що земля від них двигтіла. Еміль замружився і затулив вуха. Через кілька хвилин йому вдалося заспокоїтися, серце вже не стукотіло як шалене, і він зважився опустити руки й прислухатися. Нічого. Чи далеко переслідувач відстав і коли їх наздожене знову? Обхопив коліна руками й марно намагався думати про щось інше. Підсунувся ближче до Карделя, який правою рукою обняв обрубок лівої. Еміль якусь мить повагався, потім простягнув руку й тицьнув Мікеля пальцем у бік. Кардель щось крізь сон пробурчав і знову захропів. Вінґе кілька разів його штурхонув, і лиш тоді велетень сів і ліниво роззирнувся.

— Жане-Мішелю, тобі теж не спиться?

Кардель щось буркнув у відповідь, позіхнув і почухав неголене підборіддя.

— Якщо й ти не спиш, може, трохи поговоримо?

— Про що?

Хрипкий голос Карделя видавав його втому.

— Про війну — якщо ти можеш про таке говорити. Чи про те, що ти робив до війни. Або після війни. Або про Ройтергольма й Армфельта. Про Стокгольм. Будь-що.