1794

Кардель натягнув капелюха на очі, щоб трохи захиститися від мошкари.

— Схоже, що вовки — звичайна вигадка. Зграя вовків о такій порі не нападала б просто так на людину. У лісі повно іншої здобичі, простішої для них. Таке буває, тільки якщо під кінець зими настільки зголодніють, що вже нічого не бояться.

— Усе одно треба встановити, чи той злочин стався в лісі, чи десь в іншому місці. А потім побачимо, чи місце злочину нам щось дасть.

— Так само і я думав.

Краєвиди навколо в літніх барвах, жито й пшениця колосилися за низькими огорожами, обіцяючи вперше за кілька років хороший врожай, ніби сама природа намагалася перепросити за всі муки суворої зими. Для багатьох — уже запізно. Зелень і квіти тепер годилися хіба на могильні букети. Екіпаж проминав покинуті садиби. Хмари мух вилися над трупами пожильців, що померли ще взимку, і лише до літа їх знайшли й винесли з будинків. Рипучі колеса везли наших героїв звивистою дорогою.

В останньому заїзді спитали дороги й далі вирушили пішки.

Удова Коллінг вийшла їм назустріч. Ще не встигли зайти у двір, а жінка вже винесла відро води — напитися і вмитися з дороги.

— Я вже й надію втратила…

Кардель попив води.

— Це Еміль Вінґе, допомагатиме мені.

Роззирнувся — подвір’я занедбане. Двері будинку й клунь розчахнуті, скрізь безлад.

— Що тут сталося?

Удова пирхнула:

— Хіба ж я можу вести господарство? Щойно управитель маєтку висловив мені співчуття, як заходився ставити такі запитання, що я зрозуміла: або мушу сама відмовитися від оренди, або мене виженуть силою. Дали мені часу рік, і скоро він збігає. Моя сестра живе в одній з сусідніх парафій — не маю іншої ради, як упасти їй до ніг і просити часово прихистити мене. Поки що збираю пожитки й сподіваюся дістати трохи грошей за те, що не зможу забрати з собою.

Вінґе й Кардель не знали, що й сказати,— така гіркота чулася у її словах.

— Але то таке. Мої біди — не ваші. З чого ви по­чнете?

Кардель тільки розтулив рота, а вже озвався Вінґе:

— З маєтку. Треба оглянути «Три троянди» всередині й зовні.

Жінка знизала плечима.

— Я покажу вам дорогу.

Повела їх через ліс. На узліссі зупинилися: з того боку поля виднівся маєток «Три троянди» — з тих садиб, які сільська шляхта воліє називати палацами, сподіваючись, що мало хто завітає туди особисто й побачить їх на власні очі. Для людей зі Стокгольму такі споруди — не більше ніж особняк з двома флігелями для кухні й пекарні.

Удова пальцем вказала їм на дорогу.

— Зможете самі повернутися? Я вам приготую якусь вечерю, але до маєтку ніколи більше й кроку не ступлю.

Кардель постукав у двері головного будинку. Відчинила служниця, вислухала, залишила їх чекати — доволі довго — і повернулася з якимось чоловічком. З його тону було зрозуміло, що він незадоволений. Подивився на них поверх окулярів:

— Ви ще хто?

— Жан-Мішель Кардель, Еміль Вінґе зі стокгольмської поліції.

— З якої справи?

— Ліннея Шарлотта Коллінг.

— Чи можу я побачити якийсь документ на підтвердження ваших повноважень?

Кардель нахмурився:

— Це перше, про що питають люди, яким є що приховувати.

— Ви не схожі на тих, хто працює у поліції.

— Тим, хто працює у поліції, краще не бути схожими на працівників поліції. У наші часи вигляд надто оманливий. Ви теж на перший погляд не схожі на ідіота, який стане чинити перепони поліційним слідчим.

Чоловічок густо почервонів. Перш ніж він устиг вдихнути, щоб щось сказати, Кардель простягнув йому документ з печаткою поліційного управління, що його написав Ісак Блум.

— Ось вам документ. А тепер було б краще, якби ви добровільно відступили й дали нам зайти.

Обличчя чоловічка раптово спітніло й перетворилося з грізного на запобігливе.

— Я перепрошую панство… Зараз стільки лихих людей в окрузі… Я погано виконував би свою роботу, якби не перевіряв наміри кожного відвідувача.

— А яка взагалі ваша робота, якщо смію спитати?

— Я керую маєтком на час відсутності господаря. Мене звати Свеннінг.

— Були знайомі з цим домом раніше?

Свеннінг мотнув головою:

— Зовсім ні. Я все життя був рахівником. Але мій батько селянин, і подібну роботу я виконував в інших місцях. Тут мені запропонували значно вищу платню, ніж я мав раніше. Колишній господар помер навесні, а його єдиний син був за кордоном, тож орендатори тут керували, як самі знали. Потім син повернувся і думав оженитися, але, наскільки я зрозумів, сталося щось недобре. Мені сказали: пощастило, що я нічого про це не знаю. Колишнього управителя звільнили й запропонували місце мені.

— Хто вас найняв?

— Та ж син, звісно, нинішній господар. Ерік Тре-Русур.

Кардель почухав комариний укус на лобі.

— Тепер наша черга попросити у вас документ.

— Звичайно, я маю угоду, можу негайно вам принести. Усе записано й затверджено. Але можна спершу спитати, чим я ще можу вам допомогти?

Кардель глянув у темний коридор.

— Шлюбне ложе. Покажіть нам кімнату, де стояло їхнє ліжко.