1794

Кардель пильно глянув на товариша й уже не здавався сонним. Еміль згадав пропозицію, яку почув на Слоттсбакені, і подумав, що Мікель не сказав йому всієї правди, бо цей погляд кого хочеш наскрізь бачить. Але Кардель знизав плечима, сів зручніше, й потекла розмова, яка тривала доти, доки на сході не з’явилися перші промені сонця. Мікель знову глянув на Вінґе тим самим поглядом. Еміль кивнув, Кардель ліг на своє місце й заснув.

Прокинувся він лише тоді, коли ранкове сонце вже почало припікати. Струснувся всім своїм великим тілом, ніби пес після дощу, протер очі. Вінґе досі сидів, спершись спиною на мішок пшениці. Блідий, очі напівзаплющені. Кардель узяв пляшку з водою, прополоскав рота, налив трохи води на руку й сполоснув обличчя.

— Доброго ранку, Жане-Мішелю.

— Ти хоч трохи поспав?

Вінґе мотнув головою.

— А ти?

— Я звик засинати будь-де. Але хоч ранок і мудріший за вечір, я за ці кілька годин мудрішим не став.

Еміль Вінґе довго вагався, перш ніж щось сказати — не знав, як краще висловити те, що думалося.

— Я розмірковував про ті слова французького візника. Le ton beau des vivants можна перекласти як «прекрасна пісня живих», якщо я все правильно зрозумів. І пані Коллінг сказала, що вони поїхали стокгольмською дорогою.

— Чим це нам допоможе?

— Як думаєш, вона добре розуміється на людях?

Кардель на мить замислився.

— Коли ми вперше зустрілися, вона сказала мені дещо таке, що переконало мене: вона розумніша за нас обох.

— Тоді вважаймо, що вдова не помилилася. Ерік Тре-Русур до того не показував схильності до насильства і такий вчинок у шлюбну ніч, м’яко кажучи, несподіваний. Досвідченого злочинця після такого, може, сумління і не мучило б. Але Ерік мав би відчувати глибоке каяття.

Кардель виявив, що несвідомо киває, бо напрямок Емілевих думок йому подобався.

— Так-так, кажи далі.

— Можливо, Ерік Тре-Русур подався до Стокгольму топити свою тугу у вині. Тоді візникові слова означають, що знайти його можна там, де натовп, розваги й питво, у Місті між мостами. Треба шукати молодого шляхтича, імовірно під чужим іменем. Можливо, при ньому буде французький слуга. Пані Коллінг добре описала хлопчика: худорлявий, з тонкими руками й ногами, темноволосий, з привабливими рисами обличчя.

Кардель широко усміхнувся:

— Якщо він ховається у таких місцях — у нас непогані шанси. Навряд чи в місті є корчма, де я не почувався б як удома.

13.

У Місті між мостами нашим героям ніч замінила день. Щоранку Кардель падав на свій лежак, що аж дош­ки квилили. Еміль Вінґе ішов до своєї кімнати, яку досі винаймав, щасливий, що коли знову прокинеться від кошмару, то буде світло. Коли ж спадали сутінки й на вулицях засвічували ліхтарі, для них знову починалася робота. Скрізь шукали Еріка Тре-Русура — вздовж вулиць, від корчми до корчми, біля дверей яких перші відвідувачі збиралися вже після обіду. Шукали до самого ранку, коли шум у пивницях помалу стихав і пияки, підтримуючи один одного, розбрідалися хто куди. Кардель погрозами й підкупом залучає на допомогу безпритульних дітей, і ті ширять поголос вулицями, додаючи деталі, які їхня фантазія домальовує. Шукають вбивцю жінок з ангельським обличчям. Дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що згубник. Видає його тільки безмежна туга в очах. Молодесенький, ще навіть не справжній мужчина. П’є по-чорному, щоб забути вчинені злодіяння.

Цьому опису багато хто відповідає. Трактирів у місті — не злічити, і всі повнісінькі, спраглі випивки в черги вишиковуються перед дверима, чекаючи, поки їх відчинять. Кожен сотий відвідувач на вигляд міг би бути шляхтичем-утікачем, другим сином, якого зреклися, небажаним байстрюком, що марно намагався домогтися визнання свого походження, розтринькав усі гроші, а розуму так і не набрався. Хтось сором’язливий і переляканий, інший різкий і дратівливий, без міри п’ють разом із шахраями, що видурять і останню монету, яка залишалася. Кожен з них грав головну роль у власній трагедії, але жоден не ніс на душі вбивство молодої дружини, і ніхто з них не був Еріком Тре-Русуром. Кардель і Вінґе шукали його між багатих та бідних: чекали на площі перед Біржею, поки затихала музика балу й потік людей спускався сходами, розпитували і графів, і лакеїв. Літо збігало. Кожен день ставав коротший за поперед­ній, а ночі все довші. Уже й серпень закінчився, і всі, хто вважав вересень літнім місяцем, ще раз могли переконатися, як помилялися. Вітер з Солоного озера дедалі холоднішав. Нагріті за день міські стіни ввечері швидко холонули, і вже не походиш усю ніч у самій сорочці похмурими вулицями, де ще недавно було так задушливо. Осінь хапає все живе у свої холодні руки, літня спека швидко забувається. Вісники зими попереджають про наближення тяжкої пори. Минула зима була страшна. А як ця буде ще гірша? Усі пам’ятали, скільки торік було трупів, і переживали за тих, хто вижив.