1794

— Чи можу я допомогти?

Еміль подивився Гедвіґ просто в очі, щоб зрозуміти, чи вона це сказала серйозно. На своє здивування, у погляді її побачив те, чого аж ніяк не чекав: каяття. Але у відповідь гірко просичав:

— Ти допоможеш мені? Я добре пам’ятаю, яка з себе твоя допомога. Коли я тебе бачив востаннє, ти кинула мене до божевільні. Ти й твої найняті лакеї. Я кричав твоє ім’я крізь ґрати й шибки, а ти просто відвернулася, щоб не дивитися на мене. Ти знов мене покинула, Гедвіґ. Ти знаєш, як нещасні бранці називають такі місця, сестро?

Еміль різко повернувся. На прощання вона майже прошепотіла:

— У неділю я ходжу в церкву на Ріддаргольмені. Якщо передумаєш — там мене завжди зможеш знайти, брате.

Еміль злісно махнув на те рукою, ніби намагався відігнати муху, що набридливо дзижчала над вухом. Ледь не врізався у дзвонаря біля цвинтарної огорожі й не звернув уваги на збентежений вираз обличчя, з яким той дивився на Еміля.

14.

Тіні проганяють з вікна промені післяполуденного сонця, і в кімнаті на вулиці Ґосґренд стає дедалі холодніше. За тінями на стелі Кардель вгадує, котра година може бути. Невдовзі його здогади підтверджує дзвін на церкві Святої Ґертруди. Він проспав майже до вечора. Крізь щілини в підлозі продимає холодне повітря. Час зустрітися з Вінґе й знову починати свою безнадійну роботу. Щовечора вони розширювали коло пошуку. Цього вечора планували піти вздовж каналу Реннілен до озера Трескет і далі, до Клари, через бідні квартали, куди ­жодна порядна людина з власної волі й кроку не ступить. Невдовзі на сходах почулися кроки — ішов Еміль Вінґе. Уже з кроків Кардель зрозумів, що щось сталося. Еміль Вінґе рухався інакше, ніж протягом усього цього безуспішного літа. Зазвичай він рухався повільно й стримано, і пожвавитися його міг змусити хіба переляк, коли йому здавалося, що в тіні щось побачив. Еміль став на порозі захеканий і почервонілий від швидкого підйому та хвилювання.

— Я дещо згадав і зрозумів те, що вже давно мав зрозуміти!

— Що саме?

— Француз-візник! Що, як він сказав не le ton beau des vivants, а le tombeau des vivants? Пані Коллінг не помилилася, бо звучить майже однаково, особливо для того, хто не знає французької. Але якби я зрозумів зразу — заощадили б багато часу!

Кардель розвів руками, ніби на мить забувши про своє каліцтво.

— Слухай, висловлюйся так, щоб і мені дійшло.

— Я думаю, що Ерік Тре-Русур у Данвікені.

— У божевільні?

— Так. Або в лікарні. Вони там поряд.

— І як ти про це дізнався?

— Ті слова — не про прекрасну пісню живих. Le tombeau des vivants можна перекласти так, як називають місця на зразок Данвікена.

— І як?

— Могила живих.

Пішли пішки через Червону греблю, яку вже почали готувати до зими, повз кузню на Залізній площі, далі вздовж пристані. Під стіною скидані на купу дошки й баласт. Якийсь моряк розпалив багаття й варив щось у казані. Інші вишикувалися в чергу перед напіврозваленою яткою, у якій спритний корчмар вже подавав напої, розраховуючи, що спраглі моряки не схочуть пертися хтозна-куди. Посередині сходів, що вели на вершину пагорба, зупинилися на дерев’яній платформі передихнути. На Солоному озері суден майже немає. Поганий час для торгівлі. Дехто з торговців ще плив з товаром до Стокгольму, а ті, що припливали, швидко розуміли, що їхні товари тут оголошено поза законом.

Піднявшись на Стіґберг, Вінґе з Карделем побачили далеко внизу міські верфі, де снували робітники, схожі на мурашок. Виступ суші внизу звужувався і сповзав у воду. На митному посту Кардель показав документи й повідомив, що вони скоро повернуться. Уздовж вузького потічка пішли на північ і невдовзі дійшли до лікарні.

У дворі тремтіли від вітру напівголі липи. Вітер з Солоного озера зривав листя й кидав у потічок, що тягнувся до лікарняної огорожі від озера Гаммарбі. Вінґе й Кардель пішли через занедбане подвір’я. Потічок зник у ямі під муром. Постукали у двері — відчинила жінка. Кивнула, почувши ім’я, жестом запросила зайти.

Усю центральну частину будівлі займала каплиця. Сходи обабіч вели на верхні поверхи. Слідчі пішли за жінкою на другий поверх, уздовж відчинених дверей кімнат, у яких ліжка з хворими стояли так близько, що ті легко могли дістати один одного. Жінка привела їх в один з бічних коридорів, відчинила двері й пробурмотіла:

— Ерік Тре-Русур.

Хлопець сидів на ліжку, склавши руки на колінах, саме такий, як його описувала Марґарета Коллінг, тільки зі слідами пережитого горя на обличчі. Симпатичне обличчя досі більше дитяче, ніж чоловіче, але бліде й змучене, тіло худе й знесилене, немите волосся звисає пасмами. Ніякої реакції на них. Еміль Вінґе звернувся до нього:

— Ерік Тре-Русур?

Хлопець так само тупо дивився перед собою. Він наче спробував повернути голову до них, але нічого з того не вийшло.

— Я Жан-Мішель Кардель з поліційного управління,— відрекомендувався Мікель.— А це Еміль Вінґе. Ми хотіли б дещо спитати про Ліннею Шарлотту Коллінг.

Ерікове обличчя скривилося, ніби його хтось ударив. Глухим голосом ледве вимовив, наче язик його прилип до піднебіння:

— Я її убив.