1794

Слідчі зайшли до кімнати й зачинили за собою двері. Красива кімната, посередині велике ліжко з чотирма стовпами й вишитою завісою. Меблі залишали те саме враження, що і весь будинок: масивні, якісні, передавалися з покоління у покоління далеко від новомодних смаків, за ними добре доглядали. Східний килим, на шпалерах — візерунок з квітів, обплетених лозою.

Вінґе озвався перший:

— Відчуваєш запах?

Кардель кивнув:

— Мило. Але це нічого не значить. Звичайно, у кімнаті старанно поприбирали. Але гарно вимити кімнату можна як перед шлюбною ніччю, так і після вбивства.

Раптом щось пригадав і став на коліно:

— Допоможи.

Разом загнули килим і оглянули підлогу під ним. Дош­ки там мали трохи інший колір. Кардель оцінив розмір килима й світлішої ділянки.

— Раніше тут лежав інший килим. Або його заляпали, або він не підходив до кімнати молодят.

Хруснувши колінами, Кардель тяжко підвівся, а Вінґе замислено кивнув. Уважно оглянули все в кімнаті — марно. Чисто, підметено, помито, і так ґрунтовно, що залишки піни засохли в щілинах між дошками. Кардель здався перший. Сів на стілець і кинув до рота снюс:

— Даремно.

Вінґе погриз ніготь і подивився на стелю. З вигадливо виліпленої розетки на ланцюгу звисала люстра.

— Ти не міг би…

І затих, сам не певен, що хотів сказати. Кардель нетерпляче глянув на нього.

— Кажи, що хотів, якщо надумав щось. Хай що скажеш, навряд чи від цього стане гірше.

— Можеш попросити, щоб хтось запалив свічки в люстрі?

— Серед дня? Хіба тут мало світла?

Вінґе навіть не спробував пояснити, тільки знизав плечима й далі роздивлявся стелю. Кардель зітхнув, встав і вийшов з кімнати. Через кілька хвилин повернувся з тією самою служницею, яка відчинила їм ворота,— та несла довгу палицю з запаленою свічкою, долонею затуляючи полум’я. По черзі запалила всі свічки в люстрі, обережно, щоб не закіптюжити кришталеві призми. Вінґе зсунув штори. Кардель підвів погляд на люстру.

— Не там, Жане-Мішелю. Допоможи мені обстежити стіни. Шукаємо тіні, яких тут не має бути.

Обоє повільно рушили вздовж стін. Вінґе тихим вигуком засвідчив, що дещо знайшов на шпалерах: слабенька пляма тіні ледь помітно рухалася з кожним порухом язичка полум’я на свічці, ніби комаха на квітці. Еміль роззирнувся.

— Допоможи підсунути стіл.

Підтягли стола, Вінґе став на нього й випростався. Поволі повернувся, подумки проводячи лінію між тінню на стіні й люстрою. Простягнув руку до кришталевих призм і зняв одну з гачка. Кардель подав йому руку, допоміг злізти зі стола, й обоє підійшли до вікна. Еміль відсунув штору й роздивився кришталеве скельце на світлі.

— Припускаю, що Ліннея Шарлотта була руда, як її мати?

На одній з граней призми крапелька засохлої крові приклеїла руду волосину.

11.

Через певний час прийшов Свеннінг і приніс документи. Вінґе ґрунтовно вивчив підписи — самого Свеннінга й другий, що, мабуть, належав Ерікові Тре-Русуру, хоча більше був схожий на чорнильну пляму з кількома завитками.

— Ви підписували угоду одночасно?

— Ні, спершу я підписав два примірники, а потім мені прислали мій з другим підписом.

— Тобто ви з ним ніколи не зустрічалися?

Свеннінг мотнув головою.

— Вас це не здивувало?

— Та не дуже. Якби він не був такий зайнятий, то, мабуть, і мої послуги йому не знадобилися б. Не скажу, що мене щось насторожило.

Вінґе намацав пасмо волосся на потилиці й накрутив на пальця.

— Скажіть, а яке було ваше перше завдання на цій посаді?

— Знайти нових працівників. Тут не було ні лакеїв, ні служниць.

— Усіх звільнили?

Свеннінг знизав плечима:

— Думаю, що так. Знайти нових було неважко. Охочих працювати повно, хто пропонує роботу, має з чого вибрати.

Кардель трохи підвищив голос:

— Знаєте, де ми могли б знайти Еріка Тре-Русура?

— Ні. Поки мені вчасно платять, не маю підстав цікавитися.

Надворі під деревами досі жарко, хоч сонце вже опускається і крізь листя пробиваються його останні промені. У рожевому світлі рояться мушки й комарі. Кардель відчепив протез і за ремені повісив на плече.

— За життя я бачив багато кровопролить, але не розумію, що треба робити, щоб кров потрапила аж так високо.

— Що тепер про все це думаєш?

— Удова Коллінг, схоже, не помилилася. Її дочку не лише вбили, а й доклали чимало зусиль, щоб приховати правду про те, що сталося. Кімнату старанно вимили, усіх, хто міг щось знати, розігнали.

— Лише одна особа мала бути в кімнаті одночасно з Ліннеєю Шарлоттою — молодий. Але він теж зник, і це свідчить не на його користь, особливо те, що й за ним усі сліди замели. Майже певен, що коли ми знайдемо Еріка Тре-Русура — знайдемо й убивцю.

Кардель кивнув.

— Я не раз чув такі історії. Хоча, звісно, не з таким трагічним кінцем. Молодята йдуть до спальні, він вдає бравого чоловіка, а сам переляканий і п’яний. І коли в першу шлюбну ніч йому нічого не вдається, лють б’є в голову й молода дружина розплачується за його вражену чоловічу гідність.

— У цьому й полягає принцип леза Оккама: найпростіше пояснення того, що ми вже знаємо, має бути найімовірнішим. Але в кожнім разі маємо знайти Тре-Русура.