1794

— Ми можемо піти кудись, де будинки не стоять так близько один від одного?

Спустилися до берега. Вулиця закінчилася на Слоттс­бакені, і перед ними зненацька відкрилося величезне небо. До пристані припнуто десятки суден, між ними на сонці блищить вода. Еміль Вінґе випростав спину. Кардель повів його до церкви, де перехожих менше. Спинився, прихилився до кам’яної стіни.

— Минулого тижня до мене прийшла одна вдова. Зветься Коллінг. Убили її дочку. Їй сказали, що дівчину роздерли вовки, але вона думає, що винуватець двоногий і без хутра. Ніхто не хоче їй помогти. Але я таки ді­став підтримку поліції для цієї справи.

Подивився довгим поглядом десь удалину.

— Минулої осені твій брат попросив мене допомогти йому. Він помирав, був сам-один, а хотів докінчити справу. Мабуть, думав, що я маю сили на таку роботу. Мені зараз здається, він з першої миті був певен, що я погоджуся і чому. Він знав про мої підстави й довіряв мені. Сили я досі маю, але зараз я такий самий одинокий, як був він тоді. Та й не маю я досить розуму. Я не можу бачити тебе наскрізь, як твій брат бачив мене, але все одно важливо, щоб ми один одному довіряли.

Кардель покопирсався в кишені й вийняв ріксдалер. На ньому престолонаслідник дивився на трон, якого чекатиме ще два роки. Мікель простягнув монету Вінґе. Той запитально глянув на нього.

— Ти знаєш, на яку відповідь я сподіваюся, але всі способи змусити тебе помогти мені я вже перепробував. Тепер я тебе прошу. Пропоную тобі можливість домогтися правосуддя. І хоч ти будеш біля мене, не мусиш і далі утримуватися від пиття. Гроші є, і я дам тобі половину, хоч і певен, що ці гроші не оплатять наших зусиль. Шлях до правди може бути довгий, темний і важкий. Ми не знаємо, що шукаємо й на який ризик наражаємося.

Малий дзвін на церкві Святої Ґертруди відбив третю чверть години.

— Скоро десята. Чекатиму тебе на сходах набережної о четвертій. Якщо вирішиш іти своєю дорогою, цих грошей тобі вистачить доїхати додому й купити стільки випивки, що зможеш залити всенькі спогади про минулий тиждень. Трактири скоро відчиняються. Поїж щось. Але пам’ятай, що коли вип’єш хоч ковток — більше на цьому світі з тебе нікому не буде користі, навіть тобі самому.

Кардель повернувся й пішов униз схилом. Швидко спустився на Лоннґатан, повернув ліворуч, пірнув в арку й уже наступної миті залишив за спиною жовті міські будинки. Перед ним море й небо. Сонце в очі. Мікель ішов Корабельною набережною на південь і слухав жебоніння води в Меларені, що закручувала круговерть і виривалась у Солоне озеро, на волю. Пройшов повз митницю, сів на кам’яні сходи. Човнярка йому грубо крикнула, щоб він підняв своє товсте гузно, якщо не хоче заробити веслом. За звичкою відповів їй не менш вишукано й відчув біль у куксі — згадався корабельний ланцюг і мить, коли йому роздробило руку. Глибоко замислився про своє, і невгамовний гамір навколо відступив. Еміль Вінґе тримає у своїх не одну долю, а дві.

Години минали, сонце опускалося. Біля нього проляг­ла тінь. Хтось сів поряд. Ще якусь мить Кардель посидів замружений, потім розплющив очі. Еміль простягнув йому половину хлібини. Тремтливою рукою віддав і реш­ту грошей.

— Мало не спустив усі на бренді.

— Чому не спустив?

Еміль зітхнув, окинув поглядом щогли, глянув на острів Блекгольмен, де Солоне озеро зустрічалося з Містом між мостами.

— Я приїхав до Стокгольму знайти братів годинник. Сам хотів його закласти. На ті гроші я міг пити й пити. Або знайти хоча б той ломбард, де був годинник, щоб лихвар видав мені квитанцію, я її послав би сестрі й попросив грошей викупити годинник. А гроші все одно пропив би.

— А зараз?

— Якщо я допоможу тобі, ти потім допоможеш мені? Допоможеш знайти Сесілів «Бюрлінґ»?

Кардель трохи помовчав. Штовхнув камінець з пристані у воду.

— А чому ти досі хочеш його знайти?

— Якщо я тобі допоможу в тому, в чому не може більше допомогти мій брат, і дістану його годинник — може, я не просто його матиму, а й відчуватиму, що я його заслужив. Цього достатньо?

Кардель кивнув:

— Так. Я обіцяю. Ти допоможеш мені, я допоможу тобі.

Еміль потер очі — промені сонця відблискували у воді й світили просто в обличчя. Роззирнувся, ніби щойно вперше побачив усе навколо.

— Карделю, котра година?

— Прошу, називай мене Жан-Мішель.

10.

Виїхали зразу, намагаючись дістатися до місця якомога швидше і якомога дешевше. Їхали багажними екіпажами, вирушали рано-вранці. Еміль Вінґе постійно совався, старався вмоститися зручніше, весь час махав руками, відганяючи мошкару. На скільки сягав погляд, скрізь видно лише ліс. Хіба іноді дерева трохи розступалися і відкривали невеличкі шматки, де селяни покорчували пеньки й щось вирощували.

— Дай-но я спробую ще раз згадати, що ми знаємо. Більше для себе, ніж для тебе.

Вінґе на мить замовк, збираючи докупи думки.

— Насамперед треба встановити, чи було взагалі вбивство. Чи можна вірити пані Коллінг на слово, чи вона з горя почала вигадувати те, чого не було? Найкраще було б нам самим спершу оцінити, скільки вовків живе навколо «Трьох троянд».