1794

— Хтось же мусив. Мені здалося, хай краще це буду я. Можу тепер я тебе про дещо спитати?

Еміль присоромлено похнюпився.

— Звичайно.

— Ти все це сам випив чи тобі тут хтось допомагав?

— Боюся, що таки сам.

— Тоді, припускаю, тебе знову мучить спрага.

Кардель узяв ще одну пляшку слабкого пива й простягнув Емілю. Той мотнув головою.

— Солодове пиво не втамує моєї спраги. Потрібен бренвін, найміцніший, який можна знайти.

Кардель доклав собі ще тютюну.

— У домі маємо лише це.

Вінґе сів на ліжку й потягнувся по сорочку.

— Тоді я піду сам.

— Сиди де сидиш.

В очах Вінґе зблиснув страх, коли він глянув на двері й побачив, що ключа в замку немає. Кардель поплескав по своїй кишені:

— Ключ тут. Можеш спробувати забрати.

Еміль якось геть по-дитячому прошепотів:

— Я помру…

Мікель нахилився до нього.

— Я бачив на війні таких людей, як ти. Після битви біля Свенсксунда я лежав у таборі в Ловісі, щойно втратив руку. Нас, поранених, було багато, фельдшерів мало, та й ті, що були, більше думали, як швидше повернутися додому, раз вже ми уклали перемир’я. Зрештою в таборі закінчилася випивка. Нам обіцяли, що скоро підвезуть, але так і не привезли. Багато з моїх товаришів по кілька років ні дня не були тверезі. Хто міг ходити, вставали з ліжок і йшли лісом, сподіваючись знайти маєток чи село, де можна розжитися випивкою. Декого з них я так більше й не побачив — мабуть, попадали у фінському лісі, а потім чи розбійники забили, чи мороз прикінчив. Думаю, навіть коли шкіра почорніла від обмороження, вони думали тільки про оковиту. Інші не могли встати з ліжок. Я з усіх сил намагався допомогти фельдшерам полегшити їхні муки. Часто найкраще, що ми могли зробити,— ляскати їх по губах, аж поки вони непритомніли. Дехто не міг подолати цієї залежності — такі помирали. Інші одужували. За тиждень дізнаємося, до кого належиш ти. Перший день буде легко, далі стане гірше. Але нічого, Емілю Вінґе, виживеш, повернеш своє життя. Мертвий або до смерті п’яний ти все одно нікому не потрібен.

8.

Остаточно прокинувшись, Еміль Вінґе відчув, що вже не такий втомлений. Його нудить так, що, здається, витримати цього він не годен. Але найбільше мучить страх перед тим, що має статися. Щоразу, вдихаючи, він ніби будить страшного звіра, що дрімає в ньому, і той у відповідь так штурхає в шлунок, що аж підвертає. Але що тут зробиш… Можна хіба спробувати дочекатися, поки однорукий наглядач засне. Має ж і він колись спати.

Уже ніч спустилася, а Еміль все лежав, упівока дрі­маючи, аж поки від стола почулося хропіння. Він обережно відкинув ковдру й опустив ноги на підлогу, молячись про себе, щоб дерево не зарипіло. Підвівся і тихо прокрався на інший край кімнати.

Став над Карделем і уважно роздивився його лице. Цікаво, це що ж у житті треба виробляти, щоб заслужити таку фізію?.. Широка голова й так була не надто гарна, але з віком на обличчі з’явилися не тільки глибокі зморшки, а й чіткі сліди всіх жорстоких подій, які йому випало пережити. Зламаний ніс зрісся неправильно, над одним оком майже немає брови — на її місці рубець. Весь лоб вкритий шрамами. Вуха поламані й посічені. Вилиці на різній висоті.

І це обличчя викликало не жалість, а страх. Еміль помалу простягнув руку до кишені, дихаючи ротом, щоб було тихіше. Пальцями намацав залізо, обережно вийняв ключ і ступив до дверей.

Обома руками встромив ключ у щілину замка і якомога повільніше почав повертати, сподіваючись, що механізм не надто іржавий. Замок відімкнувся. Еміль відчинив двері, і тишу розітнув звук від удару скла об підлогу. Карделева здорова рука схопила невдаху за плече. Усе, втекти не вдасться. Пальт виявився значно спритнішим, ніж можна було очікувати за його статури. Мікель тихо зауважив:

— Якби ти так не поспішав, то побачив би, що я підставив під двері пляшку.

Підштовхнув Еміля в глиб кімнати й замкнув двері. Замислено подивився на Вінґе.

— Що ж, це ми вже пройшли. Тепер спробуймо так.

Кардель кинув ключ на підлогу й ногою штовхнув його попід двері у коридор. Еміль стривожено спитав:

— І що, тепер обоє тут помремо? Я від спраги, а ти від голоду?

Кардель вийняв з кошика буханку хліба й помахав перед своїм бранцем.

— Коли закінчимо, виламаю двері. Гроші є, збитки пані Берґман відшкодуємо. А зараз лягай і спробуй поспати. Тобі знадобиться вся сила, яку зможеш зібрати.

Невдовзі Еміль Вінґе нажахано зрозумів, про що казав Кардель.

Він був певен, що пальт або перебільшував, або його хвороба протікає швидше, ніж очікувалося, бо вже перша доба була найгіршою за все його життя. У животі ніби колихався розплавлений свинець. Він раз за разом блював у нічний горщик, і коли з нього вийшло все солодове пиво, гірким вогнем полізла жовч.

Але наступний день був ще гірший.

Еміль був готовий на будь-що, аби тільки випити, але Мікель не реагував ні на погрози, ні на благання, ні на обіцянки винагороди.

У другу ніч Кардель почав палити тріски. Першу підпалив від кресала, встромив у тримач, а коли догоріла до краю — від неї підпалив наступну. Вогонь викривляє підпалену тріску, вона догоряє, потім блимає червоним жаром і нарешті чорніє.