1794

— Я вам скажу, що ви бачите. Просту селянку, чиє життя обмежується стайнею і льохом. За весь свій труд вона може сподіватися хіба на крихту співчуття. Ви не знаєте, як воно — бути жінкою. Від нас чекають, щоб ми забули про свій глузд і все віддали в руки чоловіків, залишивши собі банальні й примітивні справи. Ви думає­те, що наші голови порожні, якщо прикрашені квітами чи косами. Що не маємо ми жодної вартої уваги думки, жодної мрії, крім однієї: спокійний дім, де могли б крутитися біля плити й одне за одним приносити на світ дітей, бажано синів, аж поки старість відбере в нас красу — єдине, за що нас хвалять. Ліннея Шарлотта була моєю молодшою дочкою. Вона була інакша. У ній я ­бачила себе — таку, якою була, поки не схилилася перед усім, чого світ вимагає від жінки. Вона була дика, пане Карделю. Вірила тільки своїм думкам. Щоразу, як чоловік згадував про її заміжжя, я мотала головою. Казала, що цією дівчиною ніхто не може керувати, вона йтиме своєю дорогою. А думала: і я мала так вчинити.

— Навіщо ви мені це розповідаєте?

— Намагаюся пояснити, пане Карделю: я краще за багатьох знаю, що людину не можна оцінювати за одягом.

— А де ваш чоловік?

— Ліннея Шарлотта для батька була всім на світі. Після того як ми вийшли з погреба, я його не бачила тверезим. Минуло небагато часу, і я зрозуміла, до чого він готувався, стільки п’ючи. Знайшла його в струмку… Він ліг на дно. Там неглибоко, міг би встати. Але в кишенях було повно каміння. Отже, мій чоловік мертвий, а старші дочки достатньо дорослі й розумні, щоб втекти зі зруйнованого гнізда, перш ніж нещастя навічно занапастить і їх. Я залишилася сама. Але не думайте, що я слабка. Якби це було так, уже давно лежала б поряд зі своїм Ескілем.

Жінка таки опустила погляд.

— Але я збрехала б, якби сказала, що пан Кардель — перший, кого я прошу про допомогу. Правда в тому, що просити більше нема кого.

6.

Кав’ярня «Мала біржа» набита тими, хто вірить, що влітку треба випити якомога більше кави, щоб восе­ни вже не хотілося. На початку року оголосили, що з серпня каву заборонять, для всіх. Причина? Нібито імпорт знищує королівство. Але хто в це повірить? Усі вважають, що заборону вигадав особисто барон Ройтергольм. У кав’ярнях збираються і бідні, і багаті, всі там мало не рівня і всі змагаються в наклепах на владу. Барон хоче вгамувати народ і змусити до послуху. І через це каві винесено вирок. У кав’ярні Ґустава Адольфа Суннберга з весни повелося зачитувати елегії про прийдешнє — елегії, де сміх і сум ідуть пліч-о-пліч.

Кардель ліктями розпихає натовп, але хоч як швидко йде, все одно встигає почути плітки. У всіх на вустах Маґдалена Руденшельд, коханка Армфельта. Вона залишилася вірна йому й після його вигнання, продовжила ширити його ідеї між ґуставіанцями. З початку року сидить ув’язнена в колишній королівській резиденції, звинувачена у зраді.

Це ж скандал, і з усіма складовими, які натовп так любить і ніколи не стомиться переказувати. Ніби знайшли їхні любовні листи, у яких дама не тільки освідчувалася своєму коханцеві, а й обмовляла барона та герцога — а це ж така пікантна деталь, бо сам герцог Карл роками не міг пройти повз фрейліну Руденшельд, щоб у нього штани не рвалися по швах між ногами. Закладалися на її подальшу долю: без сумніву, барон Ройтергольм найбільше хотів би скарати її на голову, але в неї чимало друзів, які намагаються виторгувати щонайм’якше ­покарання. Державний канцлер Спарре просить, щоб її пороли різками — через це його навіть прозвали «канцлером Споре». Інші кажуть, що байдуже, який вирок їй оголосять, бо жоден швед до цього не доживе: жадібні селяни усе шведське збіжжя продали французам у Копенгагені й прирекли королівство на голодну смерть ще до зими.

Коли Ісак Блум помітив Карделя, було вже пізно. Мікель поклав важку руку на плече секретаря й з силою всадовив того на лавку. Багатозначно обвів поглядом Блумову компанію — усі зразу відчули, що прийшла поважна особа, й посунулися. Кардель сів на звільнене місце. Вилив залишки кави в чашку. Блум змирився зі своєю долею і вирішив вдавати дурника.

— Скільки літ, Карделю. Сподіваюся, у тебе все гаразд.

Кардель надпив ледь теплої кави й скривився.

— То був якийсь невдалий жарт на мою адресу, Блуме? Ти вирішив з мене покпинити?

Блум спробував зобразити нерозуміння.

— Ти про що?

— Ти послав до мене пані Коллінг. У мою кімнату, де смердить щурячим послідом. Хотів нагадати, що я без Вінґе ніхто й ніщо?

На обличчі Блума з’явився вираз страху разом з боязкою посмішкою. Він зібрався щось сказати, але Кардель жестом його зупинив.

— Звісно, це правда…

Блум недовірливо глянув на пальта.

— Ти не злишся?

— Власне, мені все це нагадало, що я до тебе не завжди ставився з повагою, якої ти заслуговуєш. Може, раз чи два під час наших зустрічей я був занадто різкий. Якщо ти можеш мені пробачити, Блуме,— чи не почати нам з початку?