1794

— Сесіл був на два роки старший за мене. Якщо я правильно розумію, ви добре його знали? У поліції мене направили в пивницю, там я знайшов чоловіка на ім’я Блум, а він уже підказав мені, де шукати вас.

— Так, певним чином я його знав. Недовго.

— Ви були на похороні?

Не найкращі спогади. Були тільки пастор, Кардель і кілька осіб із поліційного управління. Тіло Сесіла певний час тримали в трупарні, поки викопали могилу. Мікель просто напружено киває, допиває своє пиво й замовляє ще, піднявши руку. Вони мовчки чекають, поки їм принесуть замовлення, і Кардель озивається тільки після кількох глибоких ковтків:

— Навіщо я вам знадобився?

Еміль Вінґе підніс кухоль до рота. Здавалося, він старається якомога довше не опускати його, бо не дуже хоче відповідати. Коли він нарешті поставив посудину на стіл, вона виявилася порожня.

— Я приїхав до Стокгольму, щоб подбати про спадок Сесіла. Був у мотузника Роселіуса, де залишилося братове майно. Не було тільки годинника. Це подарунок від батька. Мене це здивувало. Сесіл дуже дорожив цим годинником, не думаю, що він міг його продати чи загубити.

— Я пам’ятаю його.

— Не знаєте, куди він подівся?

Кардель трохи подумав, перш ніж відповісти.

— Ваш брат під кінець свого життя розслідував дуже дивну й драматичну справу. Мені випала честь йому допомагати. Щоб закінчити справу, йому довелося закласти годинник.

Еміль закусив нижню губу, ніби обмірковуючи те, що почув.

— Тоді я знаю, де його шукати. Дякую.

Карделеві на мить здалося, що в повітрі висять і якісь інші запитання. Але Вінґе нічого не сказав. Мікель відчув, як хміль ударив у голову,— він уже досить довго не пив. Зловив себе на тому, що не може відірвати погляду від такого знайомого, але водночас і чужого обличчя. Струснув головою.

— Вибачте, що я витріщаюся. Мені важко усвідомити, що вас двоє… було.

З того, як нахмурився лоб у співрозмовника, пальт зрозумів: ця тема йому не надто подобається. Вінґе ще раз махнув шинкареві, дочекався нової порції пива, випив, поклав на стіл гроші й підвівся.

— Навіть троє. Ще є старша сестра. Але схожість між нами тільки зовнішня. У нас із братом було небагато спільного. Хто знав мого брата, швидко розчарувався у мені.

Він повернувся і зібрався іти. Кардель тим часом допив своє пиво й витер рота від піни.

— Я можу попитати про годинник, якщо хочете. Де я можу вас знайти, якщо дізнаюся щось корисне?

Еміль Вінґе повідомив свою адресу й упевнено, навіть після трьох кухлів пива, вийшов надвір, залишивши Карделя самого за столом у шинку.

— У кожному разі, ваш брат пив не стільки, як ви…

Кардель посидів ще певний час, дослухаючись до свого стану. Щось змінилося. І раптом зрозумів: його кукса вже кілька годин не боліла, а якщо й боліла, то він цього геть не помічав.

4.

Еміль Вінге жив у найвіддаленішому кутку міста. Він винаймав кімнату у вдови, що успадкувала великий будинок і не мала ніякого іншого доходу. Будівля стара, з товстими кам’яними стінами й малесенькими вікнами. Схожа на казкову темницю, де шляхетний герой чекає своєї долі. Він єдиний пожилець на своєму поверсі, в інших кімнатах зберігаються мішки з цибулею і буряками. Він бачить лише торговців, які приносять чи виносять товар, та щурів, які щосили трощать мішки між візитами людей. Це була найкраща з усіх кімнат, які він дивився,— далеко від жвавих вулиць і гамору. Дубові двері обшиті залізом. Лише зачинивши їх за собою і повернувши ключ у замку, він почувається трохи спокійніше.

Розуміючи, що разом зі сп’янінням його покине й сила волі, Еміль зразу сідає переглядати документи, що залишилися після Сесіла. Швидко зрозумів систему, з якою брат їх складав: один стос для листів, другий для рахунків, усе в хронологічному порядку. Розуміння братової логіки значно полегшило пошуки. Квитанція з ломбарду знайшлася там, де й мала бути,— майже нагорі стосу з рахунками. Перегорнувши документи, знайшов ще одну таку саму — на кілька років старішу, але на той самий годинник. Не дивно, що Сесіл заклав годинник, знаючи, що скоро помре. Але те, що він уже робив це й раніше, здивувало Еміля й змусило замислитися: що спонукало його до цього кроку в період, коли жив він відносно непогано? Відпив ковток просто з пляшки. Кров побігла швидше судинами, але разом з тим ковтком прийшла і байдужість до цієї загадки, тим паче, надії на пояснення не було.

Еміль Вінґе майже не знав Місто між мостами. Стокгольм був стихією Сесіла. Нестерпно захотілося повернутися до своєї Уппсали, у кімнату, яку винаймає ще з часів студентської молодості й за яку вже кілька років не платить, бо домовласник давно став вважати його своїм сином.