Читаем 1794 полностью

Кардель щосили намагається проспати це літо. Він теж пітніє, як і всі інші, але ще не виснажений до краю, ще має сили, і, коли спрага стає нестерпною, він може наповнити глечик водою. Сон також допомагає не відчувати голоду — за день він їсть лише кілька шматків ріпи, яку одержує від сусідів взамін на те, що приносить воду. У шинках усі знають про його становище, але більше не хочуть давати йому роботу. Єдине місце, де на нього могли зглянутися,— шинок «Мавпа», але туди він не піде й під страхом смерті. Анна Стіна віддаватиме йому останнє, вдячна за все, що він для неї зробив. Так недовго й збанкрутувати, а Мікель не міг собі дозволити стати призвідцем її бід. Остання крапля гідності для нього важливіша за їжу. Він задовольняється кількома ковтками води, яка важким каменем лягає у шлунку, повертає­ться обличчям до стінки, обіймає обрубок руки й чекає, поки прийде сон.

Через блощиць він спить у сорочці. Коли прокидає­ться, вона мокра від поту, хоч викручуй. Кидає погляд на дзвіницю — Святий Миколай повідомляє, котра година. Стрілки дзиґарів, здається, тремтять від спеки. На ща­стя, скоро вечір. Спросоння намацує глечик з водою і виявляє, що він порожній. Скрушно лається, встає й одя­гає­ться.


На сходах значно гірше, ніж у його кімнаті. Побиті вік­на завішені ганчір’ям і забиті дошками. Усе, що мешканці не могли чи не хотіли винести на вулицю, лежить тут. Кутки стали туалетом для тих, кому несила терпіти. Карделю доводиться затулити носа й сподіватися, що доля вбереже його черевики від пастки. Війнуло розкопаною могилою. І раптом Мікель зрозумів чому, бо, спу­стившись на три сходинки, він стикається з привидом. У пальта перехоплює подих, ніби його вдарили в дихало. Вузьке бліде обличчя, світле волосся, його очі, та сама хустинка, якою він затуляє рота. Паралізований страхом, Кардель завмирає на місці, а привид звертається до нього:

— Жан Мішель Кардель?

— Вінґе?

Але голос… Схожий, та не той. І коли чоловік опускає хустинку, Мікель помічає, що обличчя трохи інше. Когось воно могло ввести в оману, але не Карделя. Під пильним поглядом пальта чоловік сором’язливо обсмикує рукави.

— Так, Вінґе. Але не той, про якого ви подумали.

Карделю вистачило кмітливості запропонувати гостеві спуститися. Вони вийшли в провулок.

— Мене мало грець не вхопив. Чому ви ховалися на сходах? Могли просто постукати.

Відповідь незнайомця пролунала невпевнено, йому явно було ніяково.

— Я чув ваше хропіння, тому подумав, що краще почекати, а не будити вас.

— Гаразд. Якщо ви шукали Мікеля Карделя, ви його знайшли.

— Мене звати Еміль Вінґе. Сесіл був моїм братом.

Кардель невідривно роздивляється обличчя цього Вінґе, а збентежений Еміль опускає погляд і дивиться в підлогу, аж поки пальт порушує мовчанку:

— Ходімо до «Чорного кота», поговоримо там. Це єдине місце, де мені ще дають випивку в борг. Зачекайте хвильку, я освіжуся.

Вінґе кивнув, і Кардель завернув за ріг, де у дворі стоїть діжка з водою для курей. Наче не надто брудна. Кардель зачерпнув у долоню води й потримав перед обличчям, сподіваючись побачити у воді своє відображення. І помітив, як дрібно тремтить рука.

3.

Вулиця, на яку вони вийшли, майже порожня. Нечисленні перехожі схожі на тіні. У кінці минулого року з усіх церковних кафедр зачитали указ барона Ройтергольма про заборону розкоші. Щось подібне пам’ятали тільки старожили. Мережива, вишивка, шовк і фарбовані тканини — усе це тепер було заборонено, щоб жоден шведський ріксдалер не покинув країни в кишені іноземного купця. Тепер на вулицях яскравих кольорів не побачиш.

Тим, хто майже нічого не має, найлегше відмовитися від усього. Барвисті стрічки, якими служниці раніше підв’язували волосся, щоб якось прикрасити себе, поступилися місцем смужкам лляної тканини з плямами поту замість візерунків. Недільні костюми, які в сім’ях ремісників передавалися у спадок від покоління до покоління, лежать у скринях на радість молі. Модники й модниці, що звикли вдягатися у найкраще, зараз насмілюються вбиратися у гарне вбрання тільки вночі, коли темрява скрадає всі кольори. Яскраве вбрання носять лише ті, хто може собі дозволити не звертати уваги на міську варту. У міста ніби забрали його колишній блиск і всіх одягли в сіре лахміття. Дотепники вже назвали 1794 рік Залізною добою.

У «Чорному коті» відвідувачів майже не було. Кардель показує на стіл і завмирає під суворим поглядом шинкаря: йому вже давно слід сплатити свій борг. Але все ж таки їм приносять по кварті пива, безбожно розбавленого водою.

— Я перепрошую. Треба було постукати або повернутися пізніше.

Вінґе кілька разів надпив із кухля, і Кардель побачив, як швидко заспокоївся його погляд, плечі розслаблено опустилися. Еміль уже не затинався. Світла в шинку не світили. Довелося задовольнитися тими слабкими променями, що проникали крізь брудні вікна.

— Не думайте про це. Просто потемки ви дуже схожі. На мить я подумав…

Він не договорив речення. Еміль, здавалося, навіть не помітив.

— Я вже багато років не бачив Сесіла, але все життя чув, які ми схожі на матір.

Вінґе знову надпив, перш ніж вести далі.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив