1794

— Якщо вони домагаються правосуддя, хіба я не заслуговую кари?

Сетон замотав головою з непритаманною йому емоційністю.

— Ні, Еріку! Не кажи так. У тому, що сталося, винен не ти. Це твоя хвороба вбила Ліннею. А якщо ти потрапиш до рук поліції, вони не звернуть на це уваги. Їм аби когось запроторити до в’язниці. Але ми можемо покарати твою хворобу, якщо вилікуємо її.

Він прочистив горло, підняв коробку й поклав її собі на коліна.

— Твої лікарі у відчаї, Еріку. Але я не втрачаю надії, тому подумав, що рішення може бути за межами нашої країни. Я знайшов одного медика, підданого Франца ІІ[12]. Чудовий лікар, у нього було кілька пацієнтів з такою хворобою, як у тебе.

Він на мить завагався, погладжуючи коробку.

— Ти маєш знати, Еріку, що це лікування досить радикальне… Але я думаю, що це наша єдина надія хоч якось полегшити твій стан.

Я похитав головою, думаючи, що мені даватимуть ще один марний гіркий відвар. Сетон підсунувся ближче й відкрив коробку.

Усередині на синьому оксамиті рівненько лежали блискучі інструменти, кожен на своєму спеціальному місці, акуратно закріплені зав’язаними шнурками. Сетон показав на один.

— Цим свердлом ми просвердлимо отвір у черепі на кілька дюймів вище лоба.

Він вийняв свердло з коробки і вклав у мою руку. Вражено я підніс його ближче до світла. Сталь здавалася щойно відполірованою та ідеально чистою.

— Щойно проб’ємо кістку, оголиться мозок — місце, де міститься людський розум, а значить — і твоя недуга. Відсмокчемо кров цією грушею, щоб хірург добре все бачив.

І грушу теж передав мені. До неї були прикріплені шкіряні трубки для зливання крові.

— І потім найважливіша частина процедури. Це шило триматимемо над вогнем, поки воно розжариться. Потім вставимо його в отвір у черепі й випалимо твою хворобу. Але маю тебе попередити, Еріку: ця операція ризикована, навіть якщо її проводить такий досвідчений лікар. Ніхто не може змусити тебе погодитися. Тільки ти можеш вирішити. Можливо, після цього ти вже ніколи не будеш собою. Якщо ти погодишся, завтра я повернуся з хірургом.

Переді мною промайнули найрізноманітніші думки й образи. Людожери острова Бартелемі. Мої розмови з Фальбергом. Моя перша шлюбна ніч. Сковані ланцюгами раби. Вирвані з корінням квіти франжипані. І раптом я отримав відповідь на загадку, яку загадав мені боже­вільний Томас, який вдавав із себе Сатану. Диявол ходить поряд з нами, бо світ, у якому ми живемо,— пекло, чистилище, багаття в якому ми самі розпалили й дедалі більше роздмухуємо брехнею і негідними вчинками. І байдуже, що Томас просто покепкував з мене,— сам лихий не міг би це зробити краще за нього. Нам не потрібен диявол, поки ми, люди, маємо одне одного.

Тут так темно. Усе світле в нашому житті — лише мерехтливі вогники, не більше. Тюко Сетон запропонував мені вихід звідси. Можливо. Що з того, що я не почуватимуся таким, який я зараз?

Сльози вдячності потекли по моїх щоках, і я повідомив про своє рішення:

— Так. Тисячу разів так.

Її поцілунок. Як же мені хотілось іще раз відчути дотик її губ. Нехай і востаннє.

Друга частина Зниклий годинник Літо 1794 року

Я бачу країну, сонцем забуту й горами вкриту,

Дику землю її не водою, а кров’ю полито,
Її силу життєву і долю прекрасну
Змарнували в гонитві пустій за багатствами.

Карл Ґустав Леопольд, 1794

1.

У шинках і на вулицях усі говорять, що кінець уже близько. Армфельта, вірного послідовника покійного короля, вигнали з країни, і він тільки й чекає можливо­сті повернутися і помститися. Він переїжджає з країни до країни, скрізь його добре приймають, він збирає ­своїх союзників і готує армію. Кажуть, перебуваючи в Петербурзі, він так зворушливо розповів Катерині ІІ про загибель короля Ґустава, що імператриця аж розплакалася і пробачила своєму родичу перемогу над росіянами в Свенсксунді. Відплата наближається, шепочуться люди, що скоро він буде тут. Армфельт будь-якої миті може з’явитися з-за Корабельного острова з російським флотом за спиною. Він зійде на берег, не зустрівши ні­якого опору. І герцогу Карлу, опікуну малолітнього принца, доведеться це прийняти. Головною вадою герцога завжди була його слабкість, тож він передасть управління Армфельту так само легко, як на два чорні роки віддав його Ройтергольму.

У кожній таверні чути й інші голоси, які протестують: так, ми всі пам’ятаємо часи короля Ґустава, невже ми хочемо, щоб вони повернулися? Забудьмо про голод і смерть наших синів на війні, бо ж за Ґустава на нашій півночі з’явився чудовий театр, а при дворі всі бездоганно заговорили французькою?