1794

Невдовзі він повідомив, що має повернутися до Стокгольму, щоб замовити все, без чого, за його словами, моє весілля не відбудеться, а також подати клопотання про дозвіл мені одружитися в такому юному віці. Сетон ­скочив на коня, що раніше належав моєму братові, і натягнув повід, перевіряючи темперамент тварини. Я несміливо тупцяв на місці, не певен, що ж мені далі робити.

— Просто залиш практичні справи мені. І йди вже до неї! Ви й так довго чекали.

З цими словами він поїхав.

Я спершу пішов до нашої каплиці попрощатися з батьком, який давно вже лежав у могилі під різьбленою кам’яною плитою. Я провів пальцями по літерах його імені, помолився за воскресіння його душі, попросив пробачення за всі біди, які йому приніс, і попросив благословити мене на шлюб, хай навіть він сам і намагався йому завадити за будь-яку ціну.

Надворі було спекотно, літо в розпалі, а я плакав, сидячи на холодній кам’яній долівці в каплиці. Горе від усвідомлення смерті батька наклалося на почуття цілковитої самотності. Але в мене ще є один друг. І незабаром Ліннея Шарлотта стане моєю. Хіба можна просити ­більше?

Я вийшов на стежку й пішов до лісу, тінь якого дарувала мені стільки радості в дитинстві. Серце шалено гупало.

20.

Я йшов давно знайомими стежками, ноги ніби самі нес­ли мене, але не на ферму Коллінга, а вниз схилом до галявини біля озера, де ми з Неєю так часто сиділи. Уранці ми спостерігали, як скопа розтинає кігтями воду. Увечері дивилися на лося, що прийшов до водойми поласувати лататтям. Уночі милувалися зоряним небом.

За високою травою і кущами я не бачив її, аж поки підійшов майже впритул. Серед усього розмаїття кольорів раптом сяйнула біла сукня, і я зрозумів, що доля зглянулася на моє нетерпіння і вирішила прискорити нашу зустріч. Вона сиділа спиною до мене, обнявши коліна, але швидко підвелася, почувши, що хтось наближається. І ось ми знову дивимося одне на одного, обоє однаково здивовані, і розуміємо: минув майже рік з нашого останнього побачення.

Вона змінилася, витяглася і схудла, риси обличчя загострилися, чіткіше виділилися вилиці. Але руде волосся було саме таке, як я запам’ятав, коси заплетені тим самим робом, а веснянок на обличчі — більше, ніж зірок у небі. Зміни, які я зауважив, анітрохи не зменшили її краси, навпаки: скарб, від якого я був змушений відмовитися, став ще цінніший.

Я не міг стримати усмішки, але раптом страх схопив мене за горло: а я? Чи дуже я змінився після всього, що мені випало пережити? Що бачила вона, змірюючи мене поглядом зелених очей з голови до п’ят? Може, незнайомця? Згадка про всі жахи Бартелемі зринула в моїх думках. Чи можна побувати в такому місці, побачити такі страхіття і не змінитися на все життя?

Але Нея підійшла до мене ближче, так близько, що я відчув її подих на своїй шкірі. Торкнулася рукою моєї щоки. Вона тремтіла, як і я. Ніби її рука з’єднала нас в одне ціле. Ледь чутно прошепотіла:

— Це ти, Еріку? Це справді ти?

Я просто мовчки кивнув, і сльоза з мого ока крапнула на її руку. Її очі теж блищали від сліз. Непевним від хвилювання голосом я спитав про те єдине, що ятрило мою душу:

— Неє, ти досі хочеш бути зі мною?

Вона притулилася чолом до мого лоба, і колір її очей затулив мені весь світ.

— Так. Тисячу разів так.

Ми опустилися на землю, притулившись одне до одного, ніби намагалися зігрітися, і говорили про все, що сталося за цей останній рік. Коли тіні почали видовжуватись і небо почервоніло, ми, тримаючись за руки, пішли через ліс до її дому. Її батьки привітали мене з усією пошаною, якої заслуговував спадкоємець «Трьох троянд». А коли сонце геть сховалося і я мусив побажати доброї ночі своїй коханій, її мати вийшла за мною надвір, узяла за руки й схилилася до мене.

— Без тебе вона ніби не жила. Весь час лежала на ліжку обличчям до стіни. Сьогодні я почула від неї більше слів, ніж за весь минулий рік. Дякую, Еріку, дякую, що повернув нам дочку.

Вона поцілувала мене в щоку й пішла в будиноку, до сліз схвильована власними словами.

21.

У церкві нас вислухали й без будь-яких заперечень призначили дату вінчання. Сетон був просто невтомний, постійно їздив до Стокгольму й назад, аби пересвідчитися, що приготування ідуть належним чином,— він вважав достатньо хорошим лише найкраще. А я його майже й не помічав у своєму щасті, адже весь час проводив поряд з Ліннеєю.

Спочатку я був вражений тим, як усе змінилося, а потім зрозумів: «Три троянди» були ті самі, це ми змінилися. Між мною і Неєю був якийсь дивовижний магнетизм, передчуття спільного майбутнього, яке одночасно манило й лякало, робило щасливим і засмучувало. Були між нами й інші почуття, які непереборно тягли нас одне до одного, я бачив це й у своїй коханій. І якщо я не повністю усвідомлював, як важливо тримати себе в руках у ці останні дні мого неодруженого життя, то Сетон мені про це нагадав. Якось він підійшов до мене й тихо сказав: