1794

Минали тижні. Я регулярно їздив на плантацію Кю-де-Сак, сподіваючись, що одного дня мене там чекатиме Юган Аксель і розповість про свою подорож на Еспаньйолу, і радість від зустрічі розсіє хмари, що залишилися від нашої останньої розмови. Але все, чим я мусив задовольнитися,— кілька листів, надісланих у маєток Сетона, занадто коротких, щоб містити якісь деталі. Найкраще вони свідчили про те, що мій кузен абсолютно не мав часу. Але, схоже, він був здоровий і переконаний у правильності своїх дій.

На жаль, до мене дійшли не тільки обнадійливі новини від Югана Акселя. Якось увечері, коли я повернувся до своєї кімнати, мене покликав Девіс і вручив листа з дому. Тато Югана Акселя писав, що мій батько хворий. Тон листа був обережний, але достатньо чесний, щоб докладно змалювати мені стан справ. З часу смерті мого брата батька рідко бачили тверезим. Дійшло до того, що він упав і не міг встати. Його вклали в ліжко й поставили діагноз: лихоманка. З’ясувалося, що на обох ногах у нього вже давно гноїлися глибокі рани. Мій дядько вважав, що батько отримав ці рани, вештаючись п’яним по будинку й натикаючись на меблі. Великої надії на покращення його стану не було, але дядько все ж пообіцяв повідомити мені, тільки-но будуть якісь новини.

Повідомлення про батькову смерть надійшло вже з наступною поштою. І єдиним, до кого я міг звернутися, був Сетон. За час нашого спілкування я помітив, що він уникав дотиків. Але цього разу він обняв мене. Я замочив його сорочку своїми сльозами, а коли трохи заспокоївся, він простягнув мені хустинку — витерти сльози.

— Я от думаю,— сказав він повільно,— чи не краще тобі переїхати сюди?

Ця пропозиція здалася такою очевидною, що ми обоє здивувалися, чому не подумали про це раніше.

Усе владнали швидко: разом з Жарріком я переніс свою скриню до візка, розплатився з Девісом і залишив Ґуставію за спиною.

Незважаючи на цілковиту відсутність розваг, на плантації мені подобалося значно більше, ніж у Ґуставії. Уночі було тихо й спокійно, і невдовзі я зрозумів, наскільки раціональнішим був установлений тут розпорядок дня: удень ми відпочивали, а прохолодні ночі могли присвятити довгим бесідам в ароматах франжипані. Сетон багато робив для мене й був дуже гостинним господарем, але мені бракувало однолітків і все частіше я повертався думками до Ліннеї. Під час нападів меланхолії я писав їй довгі листи, у яких намагався словами описати свої ­почуття. Моя замріяність призвела до одного з неприємних випадків, що порушив наш спокій на фермі. Можливо, щоб показати своє приязне ставлення до мене, Жаррік став розпитувати про дівчину, яка змушувала мене так глибоко зітхати.

— C’est l’amour?[11] — спитав він своєю дивною гортанною французькою. Я відповів йому, як зумів — читав я французькою значно краще, ніж говорив. Він попросив описати її. Доклавши всіх зусиль, я змалював свою кохану й з жахом побачив, як він поправив штани в тому місці між ногами, де раптом виріс чималий горбик. Він побачив мою реакцію, але просто посміхнувся, блиснувши гидкими коричневими зубами. Я відчув, що моя кров закипіла, як це було вдома, коли батько повідомив про мій від’їзд на острів, і на кораблі з Юганом Акселем. Очі заслала червона пелена. Коли ж я прийшов до тями, Жаррік міцно стискав мене руками, а на його обличчі яскраво червоніли подряпини від моїх нігтів. Одне око запухло, шкіра навколо нього швидко темніла.

Управитель тримав мене, доки я трохи заспокоївся, потім обережно поставив на землю. Я побачив Сетона, який недовірливо спостерігав за нами, тримаючи зубами люльку. Він підійшов, відштовхнув Жарріка й показав мені на стілець.

— Еріку, що це? Не чекав від тебе. Ніколи не бачив такого божевілля.

Я опустив очі, щоб приховати від нього сльози й хвилювання. Сетон став розпитувати мене:

— З тобою раніше таке бувало? Такі спалахи? А після цього ти не можеш нічого згадати?

Як міг, я постарався йому все пояснити. І що більше я йому розповідав, то легше мені ставало. Відкритися комусь, розказати про це шаленство кохання виявилося великим полегшенням. Сетон слухав мене, не перебиваючи. Коли я закінчив, він на кілька хвилин задумався.

— Що ж, усе зрозуміло, Еріку,— сказав зрештою.— Ти не цільна людина, тому не варто чекати, що пово­дитимешся розважливо. Твоє серце належить іншій людині.

— І що ж мені робити?

Сетон відклав люльку й сплів пальці.

— Якщо тобі потрібна моя допомога, я зроблю все можливе, щоб допомогти. Оскільки ти втратив і батька, і брата, я хотів би замінити тобі їх обох. Усе, чого я прошу взамін,— терпіння.

Мені знадобилося помовчати кілька хвилин, перш ніж я зміг висловити свою вдячність. Просто я не відчував такого щастя з тієї миті, як ступив на цей проклятий острів.

Наступного тижня я помітив, що Сетон усе більше непокоїться. Він часто стояв на пагорку й дивився або на дорогу, якою приходив листоноша з міста, або на море, виглядаючи корабель. Нікого не було. Мабуть, він не хотів хвилювати мене своїми думками, але якогось дня таки зважився поговорити.