1794

— Я вже багато років на Бартелемі й сам не раз знаходив такі. На берегах Каренажу їх чимало. Я показав їх старожилам кількох ближніх островів, і вони розповіли мені, що це.

Він тяжко зітхнув, перш ніж вести далі.

— Багато століть тому на цьому острові жило плем’я аравак. Якось сюди човнами припливло інше плем’я, дуже голодне після тривалої мандрівки. Прибульці зігнали на берег усіх чоловіків і хлопчиків аравак, вбили і з’їли. Тіла розрізали й смажили на розпеченому камінні у ямах. Потім з’їли жінок і дівчаток. Ці «камінці», які ти підібрав на березі,— закам’янілі кістки. А сліди на них — від зубів людожерів.

Спершу я навіть не знав, що сказати, просто мовчки стояв, тримаючи в руці камінець — невинний предмет, який раптом набув зовсім іншого значення. Потім мені сяйнула думка, яка навіть трохи мене заспокоїла:

— Але ж виходить, що ми стали кращі за них? Так, докторе? Хай ми работорговці, але не людожери.

Він сумно посміхнувся і похитав головою:

— Ти не був на цукрових плантаціях, Еріку. Антильські острови — суцільна величезна бойня, якої не було б без нас. Прибутки такі величезні, а раби такі дешеві, що більшість власників плантацій воліють не витрачатися на їжу для невільників. Коли раби помирають, вони просто купують нових, а замість привітання дають лопати й змушують закопувати померлих. Чоловіків, жінок, дітей кидають у ями, повні мертвих тіл, а зверху потім докинуть нових…

Явно засмучений, він затулив обличчя рукою і подивився убік, щоб приховати сльози.

— Може, дикуни ніколи й не були шляхетні. Можливо, наш вид був такий зіпсований від самого початку. Може, світ стає старшим, але анітрохи не кращим. І весь цей прогрес, все, що ми називаємо цивілізацією, просто дає нам змогу проявити нашу злобу в небачених раніше масштабах. Тут, на острові, просто на трупах рабів росте цукрова тростина, цукор з якої ми використовуємо, щоб підсолодити наші страви. Хай допоможе нам Бог, але… Еріку, хіба не було б милосердніше просто поїхати в Африку й там на місці з’їсти негрів?

19.

Дорога на Бартелемі була для мене дуже довгою через тугу за Ліннеєю Шарлоттою. Повернення ж до Швеції стало ще довшим — через нетерпляче очікування зустрічі. Корабель виявився настільки схожий на «Злагоду», що я не зміг би їх розрізнити. Сетон навчив мене багатьох картярських ігор, окрім того, ми провели незліченні години за розмовами. Його невтамована цікавість до мого життя і прагнення якнайшвидше влаштувати моє особисте щастя тішили мене. Жаррік був справді всюдисущий, але я майже не помічав його, незважаючи на його чималу масу й невеликі габарити нашого судна. Ми були єдиними пасажирами на борту. Команда здебільшого трималася окремо.

Сетон дозволив мені скористатися його дорожньою бібліотекою, і я вибрав «Тисячу й одну ніч» Галлана, яка стояла поряд з французькою книжкою, назву якої я ледве переклав як «Нещастя від чеснот» — хоча навряд чи мого знання мови вистачило, щоб правильно вловити задум автора.

Перехід через Атлантику дався нашому судну нелегко, тож ми мусили затриматися в Саутгемптоні, щоб відремонтувати вітрила й такелаж. Мені довелося втамувати свою нетерплячку й смиренно чекати, поки команда сиділа на палубі, підшиваючи велетенські полотнища й розплутуючи мотузки. Мені дуже хотілося особисто повідомити Ліннеї Шарлотті всі новини, але поки що це було неможливо. Я написав листа й відіслав його з купцем, що прямував до Швеції. Попросив Нею надіслати відповідь у порт Гетеборга, де вона мене ­чекатиме. Я довго мучився, намагаючись якомога краще описати словами свої почуття. Сетон дуже здивувався, побачивши, скільки зжужманих аркушів валялося під столом. Зрештою я відкинув усі манірні фрази й просто вивів тремтливою рукою: «Неє, я кохаю тебе більше, ніж будь-­коли. Якщо ти хочеш бути моєю, я прошу в твого батька благословення для нас». До листа я додав окрему записку для її батька, де просив руки його дочки. Лін­нея мала віддати цю записку батькові, або, якщо я їй більше не потрібен, викинути.

Відповіді на обидва листи чекали мене на митному ­посту в Гетеборзі. Ліннея Шарлотта з радістю погодилася вийти за мене заміж, і згода її була значно велемовніша, ніж моя пропозиція. Батько Неї відповів значно стриманіше, але і в його листі між рядками я прочитав радість.

Цього разу усмішку Сетона вже не можна було сплутати з гримасою. Його реакція мене дуже зворушила.

— Ну що ж, Еріку, будемо готуватися до весілля!

З Гетеборга він відправив кілька листів, а ми самі під вітрилами перетнули Каттеґатт і попливли далі до Стокгольму.

І ось через безліч морських та сухопутних миль я нареш­ті побачив батьківський дім. Уперше за багато поколінь наш родовий маєток залишився без управителя. Уперше в житті я стояв сам у бібліотеці, де батько понаскладав паперів і так їх і не переглянув. Треба було стягнути деякі заборгованості, інші сплатити. Без Сетона я геть розгубився б, але він з усією серйозністю поставився до своєї нової відповідальності й заходився впорядковувати справи маєтку.