1794

— Еріку, я маю дещо сказати про Шильдта. Він не надіслав листа в обумовлений термін. Вибач, що я не показав тобі раніше, але… ось його останній лист, адресований тільки мені.

Тремтячими руками я взяв папірець. Повідомлення було навіть коротше, ніж звичайно,— просто попере­дження про небезпеку.

— Саме ці слова ми узгодили перед його від’їздом. Юган Аксель не написав би їх, якби не побоювався, що потрапить до рук наших ворогів. Звісно, ми не можемо знати точно, чи саме це й сталося, але й ризикувати не можемо. Ми маємо негайно їхати звідси, Еріку. Вони знають, як змусити заговорити навіть найупертіших. Тепер на плантації залишатися небезпечно.

Він швидко проінструктував мене й менше ніж за годину я вже мчав на Жарріковому коні до Девіса, щоб залишити там листа для Югана Акселя — коли він повернеться і побачить, що на фермі нікого немає, звернеться саме туди. Повернутися до настання темряви я вже не встиг би. Коли ж близько полудня наступного дня я повертався на плантацію, здалеку побачив над фермою стовп диму. Я пришпорив коня, побоюючись найгіршого розвитку подій.

Горів рабський барак. Доки я заїхав у двір, на його місці вже залишилося тільки димне попелище, біля якого з відрами й палицею стояв Жаррік, готовий будь-якої миті збити нові язики полум’я. Навіть невеликі острівці вогню він розбивав палицею і гасив водою.

Неподалік стояв Сетон, схрестивши руки на грудях.

— Навіть якщо наступний господар захоче, він не зможе тримати тут людей, які мають бути вільними. А зараз — збирайся.

— Куди ми?

Він рукою покликав мене відійти далі від диму.

— Я думав про те, що ти мені розповів, Еріку. І знаєш… Ти ще неповнолітній, але дорослий опікун міг би діяти від твого імені з тими ж повноваженнями, що й батько. Він навіть міг би дозволити тобі одружитися.

Моє серце шалено забилося, але вже за мить так само різко завмерло. Я більше не мав рідних, тому розвів руками.

— Але хто?..

Сетон подивився мені у вічі й поклав руки на плечі:

— Чи довіриш ти мені таку честь?

Я кинувся йому на шию.

— Отже, до Швеції! — вигукнув він.— І до Ліннеї Шарлотти!

Від почуття щастя, яке мене охопило, я геть забув про всі свої недавні поневіряння. І раптом мені стало надзвичайно соромно за незаслужене добре ставлення, яке випало на мою долю. Чим я, абсолютно марне створіння, заслуговую допомоги Сетона?

— Чому ви все це робите? Навіщо такі жертви?

Мабуть, він неправильно зрозумів мої запитання або почув у них підозри чи звинувачення. Він раптом знітився і, якщо очі мене не обманули, навіть зашарівся. Скинув капелюха, ніби злочинець, готовий у всьому зізнатися перед суддею.

— Я хотів би бути кращою людиною, Еріку. Хотів би, щоб єдиним моїм мотивом була душевна доброта. Але це не вся правда. Я не насмілювався раніше тобі сказати, але за допомогою, яку я пропоную тобі, стоїть також спроба допомогти собі. Я належу до шанованого братства, але розстався зі своїми братами я не за згодою. Власне, у нас сталася велика сварка і я втік. Але якщо я приведу тебе як майбутнього брата, я матиму більше шансів здобути прощення. Ти зробиш це для мене?

Я зібрався вже відповісти, коли раптом краєм ока побачив дещо, що мене вразило: усі франжипані лежали вирвані й уже засихали. На місці, де недавно росли прекрасні квіти, зяяли глибокі ями — свідчення того, як старанно люди намагалися не залишити в землі жодного кореня.

Сетон побачив, куди я дивився, і похитав головою:

— Хай буду я проклятий, якщо залишу хоч одну квітку рабовласнику, що володітиме плантацією після мене.

18.

Бартелемі ніяк не зреагував на наш від’їзд. Колонія поцвітала, і Жаррік дуже швидко знайшов покупця на Кю-де-Сак. Мене дуже засмучувало те, що Юган Аксель міг постраждати, і Сетон як міг старався мене заспокоїти:

— Твій кузен мудрий чоловік, Еріку, мудріший за нас обох. Залиш для нього ще один лист у Девіса — запрошення на весілля! Якщо пощастить, він повернеться до Швеції ще до того, як ти одружишся з Ліннеєю Шарлоттою. Він найбільше заслуговує стояти поруч з тобою замість твого батька.

Нарешті ми владнали всі справи й підготувалися до поїздки. Похмурого ранку ми стояли на причалі біля шхуни, якою мали пливти. Я не відчував потреби з кимось прощатися на Бартелемі, але, чекаючи в Каренажі своєї черги зійти на борт судна, раптом помітив Самуеля Фальберга. Він теж мене побачив. Ми пішли назустріч один одному й потисли руки.

— Отже, молодий пан Ерік нас покидає.

— У кожному разі, я бажаю вам усього найкращого.

Ми трохи поговорили, ніби намагаючись розсіяти сум, що нас охопив. Трохи збентежений, я засунув руки в кишені й намацав там один з дивних камінців, які знайшов на березі. Я вийняв його і спитав:

— А ви часом не знаєте, що це?

Я простягнув камінець Фальбергу, але той навіть не ворухнувся, тільки кивнув.

— Так, знаю, але не впевнений, чи хочеш ти знати. З того, що я встиг про тебе дізнатися, бачу, що ти дитя філософії Руссо й, мабуть, прихильник уявлень про шляхетних дикунів.

Я наполягав, що хочу знати. Фальберг знизав пле­чима: