1794

— Це називається ностальгія, вона вражає більшість новоприбулих рабів. Така туга за домом, яка переростає в одержимість, настільки сильну, що набуває фізичних проявів. Вони нічого не їдять і не п’ють, дихання стає неглибоким і прискореним, серце б’ється повільніше. Якщо цей стан затягнеться, людина вже не одужає, а помре.

— І немає ніяких ліків?

Фальберг вже перейшов до наступного в черзі раба, але повернувся й багатозначно глянув на мене, піднявши брову.

— Мені здається, відповідь на це запитання очевидна.

Ми попрощалися.

Повертаючись до Девіса, я знову йшов повз барак для рабів. Хоч я й дивився під ноги, бо неприємних спостережень мені було вже більш ніж достатньо, мою увагу таки привернув один з рабів, прив’язаний до колоди біля бараку. Мабуть, його збиралися відвести на плантацію цукрової тростини в глиб острова. Він не міг говорити, тільки кректав: на нього начепили якийсь намордник, що фіксував щелепи. Бідолаха дико жестикулював руками.

За час перебування на острові я вже звик до різних відтінків шкіри, але такого екземпляра я ще не бачив. Чоловік стояв голий-голісінький, у чому мати народила. Його тіло, явно хворе, було вкрите різнобарвними плямами: від синьо-чорних до майже білих. Волосся немає, на голові видно порізи від леза. Обличчя майже чорне, лише білки очей сяяли. Чоловік плакав, вив і тягнувся до мене, наскільки давав змогу ланцюг. Я подумав, що цей невільник — яскравий приклад тієї туги, про яку мені розповідав Фальберг. Наступної миті брутальний англієць став між мною та рабом і щосили вдарив того ціпком проміж ніг. Чоловік упав як підкошений і зігнувся навпіл. Англієць повернувся до мене.

— Він кидається на всіх, хто проходить повз. Я купив його майже за безцінь, але відчуваю, що мене ошукали. Будьте обережні.

Я пішов далі, але довго ще мене переслідували ридання змученого раба.

15.

Писати ночами — непросте завдання, і я лише щойно зауважив, що, поки я це пишу, минула зима, пролетіла весна й скоро закінчиться літо. Сьогодні ввечері мене вразило, що я змерз у кімнаті з відчиненим вікном, а ще відчув запах мокрого листя.

Хоча це неважливо. Здебільшого я проводжу дні в тумані, який на мене напускає настоянка. День — це просто сон, про який навіть спогадів не залишається. Мені дають пити, мені пускають кров, мене перевертають у ліжку. Лише в темряві я приходжу до тями, на кілька годин з півночі до світанку, коли ніхто не приходить давати ліки чи ще для чогось. З гусячим пером у руці я схиляюся над папером, згадую всі жахіття і чекаю ­сонця.

Сьогодні вдень я ненадовго прокинувся і зрозумів чому: у моїй кімнаті виявилося двоє відвідувачів. Здається, вони вже тривалий час про щось мене запитували. Не пам’ятаю, чи я їм щось відповідав. Один був високий, з широким обличчям, типовий розбишака. Другий — навпаки: худий, блідий, небагатослівний. Я щосили намагався утекти від набридливих візитерів у стан безтями, але не встиг так швидко, як мені хотілося. На жаль, я зрозумів, навіщо вони прийшли. Прийшов час мені відповісти за скоєне. Якась частина мене хотіла зразу ж упасти до їхніх ніг і зізнатися в усьому, розповісти в усіх деталях. Але страх і наркотична настоянка паралізували мене. Хоч я їх чув, навряд чи вони це помітили.

Розчаровано вони намагалися вмовити мене відповісти на їхні запитання, поки зрештою усвідомили, що їхні зусилля марні. Здоровань, здається, розсердився — він люто вдарив рукою по одвірку. Дивно, але звук був такий, ніби об дерево вдарили деревом. І я зрозумів, що він втратив руку, а на її місці — вирізаний з дерева протез. Ім’я худого я досі пам’ятаю: здоровань називав його Вінґе.

Можливо, їхній візит означає, що моє перебування тут добігає кінця. Треба поквапитися, щоб встигнути все записати до того, як доля закине мене в якесь інше місце.

16.

Час моєї бездіяльності здавався нескінченним. Ніколи й ніде я не почувався таким самотнім, як у натовпі моряків, рабів і негідників у Ґуставії.

Наступного дня я встав удосвіта, заплатив господареві стайні, який вже знав мене так добре, що називав на ім’я, узяв коня і поїхав за місто. Утретє за кілька днів я їхав стежками, що з’єднували Ґуставію і маєток з дивною назвою «Великий тупик». Тепер я вже знав дорогу. Лише раз я зупинився на роздоріжжі й завагався, їхати мені праворуч чи ліворуч. Але тут з-за пагорба виїхав сам Жаррік, управитель пана Сетона. З легким здивуванням він привітався зі мною.