1794

Фальберг сперся ліктями на стіл і нахилився вперед, дивлячись на мене поверх старих подряпаних окулярів.

— Ти розумієш, що я хочу тобі сказати?

Я не розумів, але все ж кивнув, хоч і нерішуче. Невдовзі ми попрощалися і розійшлися.

Я сподівався застати в кімнаті Югана Акселя і якщо не перепросити, то хоча б пояснити, чому я так сказав. Але його не було. Роззирнувшись, я побачив: деякі речі мого кузена зникли, хоч він і намагався скласти все так, щоб цього не було помітно. Очевидно, він збирався ночувати деінде. Оглянувши свій багаж, я виявив, що зник і батьків подарунок — пістолет у дерев’яній коробці. 

14.

Уранці я пішов до резиденції губернатора, сподіваючись знайти там свого кузена. Секретар мене не пустив, але я стояв біля дверей і думав, що мені далі робити, і мене помітив сам Баґґе.

— Тре-Русур. А він навіжений, твій кузен. Навіть не подумав би про нього. Ти не знаєш, де він, чорт забирай, подівся? Тут термінові папери.

Я сказав, що не знаю і сам сподівався спитати про це. Баґґе сердито ляпнув по жирних складках на шиї, де кілька комах зібралися поснідати.

— Учора ми трохи посварилися. Він чомусь хотів повернутися до Тупика, хоча мені там усе зрозуміло. Є чимало важливіших справ. Хоча за протоколом я не маю нічого пояснювати своїм підлеглим, мені довелося з ним поговорити й закликати до порядку.— Баґґе підняв руки.— Звичайно, для його ж блага! Якщо я намагаюся його виховати, то лише тому, що вважаю його здібним, на відміну від… Ну, від тебе, якщо бути відвертим.

Губернатору, який, схоже, вже добряче випив сього­дні, стало ніяково від такої відвертості. Він змінив тему:

— Яке в тебе залишилося враження щодо того Сетона? Шильдта щось непокоїло, хоча той плантатор відшкодував усі збитки й навіть постарався надати розумне пояснення.

Поки я думав, що йому сказати, він уже махнув рукою.

— Та байдуже. Побачиш Шильдта — скажи, що ми забудемо про це. Я не хотів сварити його за те, що він турбується про свого кузена, навіть якщо ти й не заслуговуєш цього. За мене говорив ром. Надалі хай не звертає уваги на мої слова в цю пору. Усе, Тре-Русур, забирайся звідси.

Він пішов, а я залишився біля дверей. І знав не більше, ніж до приходу сюди.

Трохи більше знали в конюшні, де ми брали коней. Юган Аксель орендував того ж коня, якого брав минулого разу, і поїхав у глиб острова на світанку. Гладкий господар стайні поколупався вказівним пальцем у носі, глянув на результат своєї діяльності й пробурмотів по-французьки:

— І ще йому потрібна була лопата.

Я гадки не мав, що Юган Аксель хотів ще обговорити з Сетоном і навіщо йому взагалі повертатися до Тупика, та ще й наперекір губернатору. Я відчував щось недобре, але знав, що Юган Аксель завжди вмів подбати про себе. Сетон мені теж здався розумним і вихованим. Мені здавалося, найприроднішим наслідком цієї ситуації буде їхня щира розмова. Вони з’ясують усі непорозуміння і помиряться. Тому я вирішив почекати.

За відсутності Югана Акселя мені не було чого робити. Ніхто мене не шукав, нічого не наказував. Весь мій час належав тільки мені. Я пішов до моря, побродив по воді, а якщо переді мною з’являлася купа водоростей, які прибивало хвилями, відходив трохи далі, до тієї чи іншої соляної ями. Туди під час припливу набиралася морська вода, потім вона випаровувалася і на дні залишалися білі кристали солі — раби їх згрібали у купи своєрідними граблями. Я згадав про дивний камінь, який знайшов на березі невдовзі після одужання, і став шукати інші рідкісні мінерали. Зрештою я зібрав цілу жменю схожих на гілля камінців, але досі не знав, що ж вони собою ­являють. Вони здавалися пористими, але були доволі важкі, усі в якихось дивних виямках чи подряпинах.

Стомившись шукати камінці, я пішов гуляти вулицями Ґуставії. Скрізь тут вирувала торгівля — головне джерело доходів острова. Баржі, баркаси й човни гойдалися біля причалів, чекаючи, поки їм дадуть дозвіл на розвантаження. Щоразу, як прибував новий невільничий корабель, скутих важким ланцюгом рабів доставляли на берег. Від них неймовірно смерділо, усі, хто проходив повз, затуляли носи. Рабів змушували помитися у морській воді й вели в барак біля рабського ринку. Багато з них за час жахливої подорожі божеволіли. Такі йшли з порожніми очима й піною на губах.

У натовпі я помітив Фальберга — кілька капітанів викликали його, сподіваючись, що він допоможе їм уникнути зайвих збитків. Певний час я стояв дивився, як лікар переходить від одного раба до іншого:

— Цинга. Цинга. Лихоманка. Цинга.

Моя компанія, схоже, йому не заважала. Може, навіть навпаки, давала змогу трохи розвіяти похмурі думки:

— У більшості з них є симптоми, цілком характерні для тих жахіть, що вони пережили. Але на острові є проблеми, які завдають мені значно більше головного болю.

Він на мить змовк і вишкірився, показуючи чоловікові навпроти, що хоче побачити його зуби.