1794

Спершу я подумав, що на підлозі розсипані пелюстки троянд. Темно-червоні. Я потягнувся і спробував узяти одну, але нічого не намацав. Підняв долоню до очей — руки теж червоні. Усе моє оголене тіло в темно-червоних плямах і бризках. Навіть килим піді мною заляпаний червоним. Я підвівся і стягнув з ліжка ковдру. Ніби зняв саван. Її шкіра стала біліша за простирадло, обличчя невпізнанно змінилося. Воно було таке понівечене, що шкіра відшарувалася від черепа. На тому місці, де недавно були правильні риси й веснянки, зараз — червона безформна маса, рот — темна діра над поламаними щелепами, у яких не залишилося жодного зуба. Синій набряклий язик прилип до піднебіння ніби від беззвучного крику. Одне побіліле око дивилося кудись у небуття, друге наполовину викотилося з очниці як свідчення того жахіття, яке вона пережила. Руки й ноги поламані й викручені в неприродне положення. Тіло схоже на порвану ганчір’яну ляльку.

Скрізь у кімнаті моторошні сліди: жмутки волосся на простирадлі, кров на килимі й шпалерах, червоні бризки на стелі. По всьому її тілу розповзлося щось білувате, воно неприємно пахло, підсохло й почало тріскатися, як старий лак.

Здається, цілу вічність я трусив її, кричав, намагаючись повернути її до життя, зігріти своїми обіймами, а її голова теліпалася на зламаній шиї.

Мої обійми розірвав Жаррік. Він схопив мене за плечі залізними руками, а за ним стояв Тюко Сетон, ошелешено дивлячись на мене й питаючи:

— Еріку, що ти накоїв?

23.

Я так і не припинив кричати. Просто мій рот змовк. Мій надірваний голос досі лунає в моїй голові від того самого моменту. Я навіть не переводив подиху.

Сетон зробив усе, що треба було зробити, я просто скорився. Тюко й Жаррік підняли мене на ноги, вивели зі спальні, посадили у ванну, принесли воду й мило. Я виявив, що й сам зазнав ушкоджень уночі. У мене дуже боліло між сідницями, крові було стільки, що вода у ванні стала червоною, хоча ран не було. З часом різкий біль перетворився на глухий, але постійний. Навіть зараз, пишучи ці рядки, я його відчуваю. І кожен похід до туалету стає для мене справжньою мукою. І досі з мене тече кров. Вона мала якось захищатися… Я не міг цього зробити. Не міг.

Увесь день я провів у ванні. Моє тіло теж було обмазане тим самим білуватим слизом, який тепер з мене змивали. Час від часу хтось заходив і доливав теплої води. Мене знову намилювали. Жаррік виявився дуже здіб­ним до такої роботи. Без жодного слова він вимивав струпи з мого волосся, кров з-під нігтів.

Увечері повернувся Сетон. Мене загорнули в ковдру й понесли в кімнату, де раніше жив мій батько. Я нічого не відчував. Мене ніби оглушили.

Сетон весь час сидів біля мене. Через кілька годин неспокійного сну я знайшов у собі сили звернутися до нього:

— Що сталося? Скажіть, що мені наснився кошмар.

Він відклав книжку, яку читав, і взяв мене за руку.

— Ми про все подбали. Не переживай ні про що. Усі гості, які тут ночували, поїхали додому, нічого не підоз­рюючи. У кімнаті ми прибрали. Постіль спалили.

Мені не довелося питати про найважливіше.

— Вона лежить у підвалі, загорнута в простирадла. На той короткий час, що вона ще тут пробуде. Це безпечно. Луї замкнув підвал. Ніхто нічого не бачив. Усі подумали, що вона спить, змучена, тому не вийшла прощатися.

Я міг тільки плакати й жалібним тоненьким голоском, мов дитина, повторювати те саме запитання:

— Що сталося?

— Я обережно порозпитував і знайшов того, хто чув початок вашої сварки. Ліннея Шарлотта розповіла тобі про іншого чоловіка, якого вона покохала, поки тебе не було. Ти розлютився. Це ж уже бувало з тобою, чи не так? Я знав, що ти схильний до спалахів гніву, але ніколи не подумав би…— Він на якусь мить замовк, потім повів далі: — Еріку, ти нездоровий. Не звинувачуй себе в тому, що сталося. Причина в якійсь хворобі, у якомусь психічному розладі, у якому ти не винен. Я знаю людей, які можуть нам допомогти. Я їм уже написав. Ми від’їжджаємо завтра.

— Куди ми поїдемо?

— До Стокгольму. У Данвікен. Якщо десь і можуть тобі допомогти, то тільки там.

— У божевільню?

Він похитав головою:

— Ні, у лікарню. До божевільні потрапляють лише ті, для кого вже немає надії.

Скоро я допишу все. Ніякі ліки, які мені призначали, не принесли нічого, крім короткочасного полегшення. Та й то якщо це було полегшення. Тривалий час я думав, що слова Сетона перед від’їздом з «Трьох троянд» були лише спробою мене підбадьорити. Думав, що в моєму стані ніщо й ніхто мені не допоможе. Кошмари ­ставали дедалі гіршими. Різьблені бильця ліжка, заляпані її кров’ю. Я мочився у ліжко частіше, ніж прокидався сухим. Простирадла міняли, але матрац так і залишався мокрим і смердючим.

Сьогодні до мене в гості приходив Сетон. Під пахвою він тримав дерев’яну коробку. Поставив її на підлогу, перш ніж сісти.

— Я чув, два чи три дні тому в тебе були гості, Еріку. І вони тебе розпитували.

Я кивнув. У голові було ясно, ніби я тиждень не пив настоянки. На обличчі Сетона відбилася тривога.

— У нас обмаль часу. Якщо справи підуть погано й тебе заберуть, я більше нічим не зможу тобі допо­могти.