1794

Нагорі в замку можна побачити дивне світло у вікнах. Хтось каже, що то привиди. Інші стверджують, що просто вогонь відблискує на вітражах. Слуги шепочуться: барон наляканий, хоч і намагається не показувати цього, розважається зі своїми придворними-павичами. Через відсутність розумних радників він звертається до мертвих: кожного вечора проводить сеанси. Магнетисти, спіритисти, ясновидці — усі збираються в замку після настання темряви. Якщо країною керуватимуть з того світу, її чекає загибель. Так ще стародавні мудреці казали. Мертві заздрять живим і найбільше хочуть забрати їх до себе.

Наближалася північ, чатовий на вежі припинив віддзвонювати час. Безпритульні діти набилися до шинку. Надто багато, щоб він міг їх просто прогнати. Недаремно вони зібралися такою купою саме в нього й саме зараз. Йому сяйнуло: у Місті між мостами від малих безхатьків немає таємниць. Тепер вони знають і його таємницю. Шинок залишився без нагляду. Його товари ніхто не охороняє.

Поодинці чи по двоє ці діти сором’язливі, бояться, що їх поб’ють. Але коли збираються натовпом — тут треба стерегтися. Кількість дає їм перевагу і вводить у транс, сильніший, ніж алкогольне сп’яніння. Їм аби тільки побешкетувати, та й втрачати нема чого. Вони жадібно зціджують залишки напоїв з глеків на столах. Трактирник вирішує купити прихильність: приймає їхні жалюгідні випрошені монети й дає цілий джбан пива. Хоч і не певен, що вони на цьому зупиняться.

Надворі з настанням темряви вже не так спекотно, вітерець розганяє гаряче повітря. Але небо досі світле. До сходу сонця темніше вже не буде: літня ніч — коротка мить між занадто довгими днями.

Інших гостей майже немає. Усі пішли спати, крім найзатятіших пияків. Ті, що залишилися, уже геть п’яні й скоро, мабуть, стануть здобиччю малих розбишак. До стіни притулився здоровань-пальт із широким обличчям.

Його всі знають і воліють не зустрічатися з ним удень. Раніше він дуже багато пив, але зараз, кажуть, зовсім покинув. Утім, тверезість ніякої користі йому не принесла: він змарнів, щоки запали, очі згасли. Як завжди в Місті між мостами, люди пліткують усяке, а де правда, ніхто не годен сказати. Подейкують, що він вліз у борги, що береться за будь-яку роботу й майже не спить, але все одно має віддавати більшість зароблених грошей, щоб не потрапити в боргову тюрму. Сам він про це мовчить, і ніхто не посміє з ним про таке заговорити. Фактично він зараз належить до тих, кого чесні люди вважають за краще не бачити: тінь, що не має сьогодення і майбутнього, лише минуле, повне каяття і болісних спогадів.

Звісно, він досі може битися, але не сьогодні. Діти підкрадаються ближче. Він міцно спить, схрестивши на грудях руки, кожен видих супроводжується гучним хропінням. Усі ці діти так спали. Це сон виснаженого організму, коли від слабкості тіло тремтить навіть у спеку. Вони притискали руки до живота, щоб шлунку здавалося, ніби він повний.

Діти роблять ставки. Важкий дерев’яний кулак пальта всі знають. Хто насмілиться вкрасти протез? Один з менших бачить у цьому шанс заробити собі авторитет, підповзає й починає акуратно розривати по шву лівий рукав сорочки. Спритні дитячі пальці оголюють вкриту шрамами куксу, навколо якої обв’язані шкіряні ремінці. Серце гупає від хвилювання. Малий розстібає пряжку. Зрештою терпець йому уривається, він хапає дерев’янку й щосили тягне, відхилившись назад. За мить ремінці сповзають з руки й малий падає на підлогу разом зі здобиччю. Дітлашня вибухає реготом і вискакує з шинку надвір. Але тікати немає потреби — Мікель Кардель навіть не ворухнувся. Ще годину чи дві він сидить на місці, здригаючись від неспокійного сну, аж поки ­півень за ­вікном несамовито загорлав, сповіщаючи, що при­йшов ранок. Мікель підводиться, хитаючись, виходить надвір. Притримуючись куксою і здоровою рукою за стіни, він долає лабіринт провулків і дістається своєї кімнати, за яку не платив уже кілька тижнів.

2.

Літо. Надворі дедалі більша спека. Те, що навесні сприймалося як благословенний порятунок від зимових холодів, зараз стає прокляттям, просто іншого роду. Стіни будинків, ще недавно геть крижані, нагріваються, і вже навіть ніч не приносить прохолоди. Вікон ніхто не відчиняє, бо в стічних канавах гниє покидь і в повітрі напевно висять хвороботворні міазми. Дерев’яні частини будівель пересохли, риплять і тріскають від спеки. Люди стараються не розпалювати плит, ковалі загасили свої горнила, побоюючись пожежі. Спека збирає перший урожай жертв серед тих мешканців міських нетрів, хто не здогадався перебратися ближче до колодязів, поки ще мав сили. Найменші подряпини червоніють, набрякають і загнивають. Старі й діти помирають у своїх розпечених халупах, і знаходять їх лише за трупним запахом.