1794

На квитанції не написано ні назви, ні адреси ломбарду. Доведеться шукати самотужки. Посидів непорушно. Випив ще трохи. Дзиґарі на соборі щойно дзенькнули половину. Вирішив почекати ще пів години. Ковток за ковтком осушив пляшку. Дзенькнуло три чверті. Еміль підвівся і пішов до дверей. Узявся за ручку й завмер, перетворившись на стрілку сонячного годинника у світлі з вікна. Тінь його проповзала по дошках на підлозі, а він вичікував. Ось і дзвін годинника. Він заплющив очі, відчинив двері й ступив за поріг.

Вулиці викликали в нього нудоту. Такі вузькі, що майже неможливо рукою, плечем чи боком не зачепити інших перехожих, хоч як старайся. Бруківка на вулицях оманлива: тільки не глянув під ноги — і вже вступив у коричневу калюжу. Ще не пройшов і кварталу, а черевики вже промокли й з кожним кроком чвакають. Мабуть, його нерішучість зразу видає в ньому немісцевого і провокує інших гримати на приїжджого телепня:

— Ану геть з дороги!

— Обережніше! Чи ти безсмертний?

Кожен будинок здається величезним, мов Вавилонська вежа,— каміння аж до неба і лише вузенька смужечка неба десь угорі. Навіть серед дня в Місті між мостами панують сутінки.

Ломбардів у Стокгольмі надзвичайно багато, до того ж вони розташовані не в якомусь окремому кварталі чи вулиці, а розкидані по всьому місту. Раз по раз він губиться в цьому лабіринті вуличок, заходить у ломбард і бачить, що вже тут був, розмовляв з цим чоловіком, і тому це аж ніяк не подобається. Кишенькових годинників багато — товар ходовий, легко переходить з рук у руки, коли попередні власники втрапляють у скруту. На табличках читає назви: «Кокк», «Гувеншельд», «Ліндмарк», «Ернст». Жодного «Бюрлінґа» між ними немає. Ніхто не знає, де годинник його брата.

Небо нарешті з’являється над головою, коли Еміль сходить на Слоттсбакен. День помалу хилиться до вечора. Вінґе тихо лається, бо знову помилився в напрямку руху, але вигляд чистого неба над головою зразу заспокоює. Тут навіть дихається легше, коли перед носом не брудні вулиці, повні людей. Схил спускається до моря, хвилі якого майже повністю приховані від поглядів густим лісом мачт і переплетінням мотузок, канатів і сітей.

Еміль глянув на дзиґарі собору й знову повернувся думками до годинника, який шукає. Чудова робота видатного Югана Генріка Бюрлінґа. Корпус оздоблений камінцями, задня частина виконана за ескізом батька Сесіла та Еміля: дві пташки перед стіною з колонами. Батько подарував годинник Сесілу, коли той одержав диплом в університеті. Старий так надувся від пихи, що на жилеті мало ґудзики не повідлітали. Поки святкували цю подію, раз за разом підносив келих за майбутні успіхи свого старшого. Було в цих тостах щось від мрій і пророкувань: мовляв, спершу стане адвокатом, прокурором, потім далі, вище, до міського суду — а там і дворянський титул. Потім батько оглянув залу, на мить затримав погляд на Емілеві. Молодший син помітив, як ледь скривилося батькове обличчя, ніби його присутність залишала якийсь гіркий присмак на цьому святі.

Зграя птахів пролетіла над головою Еміля так несподівано, що він від переляку мало не впав. Під сміх якогось вуличного хлопчака, присоромлений, він швидко зійшов на вулицю і присів під стінкою відпочити.

Над площею чуються крики і лайка: двоє вартових тягнуть якогось чоловіка до будівлі на іншому боці. Еміль раптом розуміє, що то, мабуть, той самий дім Індебету, до якого сотні разів ішов цими вулицями його брат. Роздратовано він намагається змінити позу, але це ніяк не допомагає: будівля поліційної управи немовби стала ще вища й масивніша, тільки-но він зрозумів її важливість і значення. Тепер її стіни висять над ним, як величезна долоня над надокучливою мухою. У цих приміщеннях ще торік з величезною повагою зустрічали його брата. Хто він порівняно з ним? Ніхто. Не заслуговує навіть на презирство. Власний батько його соромиться.

Еміль спітнів, сіль раптом запекла на укусах блощиць значно сильніше, ніж він звик. Невже лихоманка? Торк­нувся чола — сухе, як бруківка Слоттсбакена. Підвівся й помалу пішов знову в Місто між мостами — до своєї кімнати й незавершених справ.

5.

Закінчується ще один день, якого Кардель навіть назви не знає. Він перейшов через синій підйомний міст над Полгемським шлюзом. Вода гнівно сичить під ногами у вузькому каналі. Піднявшись трохи схилом, повернув між кам’яниці у першу ж вулицю. Тут за огорожею розкинувся тихий цвинтар церкви Святої Марії. Іноді тільки чується хропіння якогось безхатька. Ні, не віра приводить їх сюди — просто не маючи власного даху над головою, приходять вони ночувати під церковним причілком. Дзвіниця розтинає небо, гілля дерев кидає тіні на могили. Карделю світло літньої ночі й не потрібне — дорогу через цвинтар знає надто добре.

Дві могили зовсім поряд. Гробар Швальбе погодився перенести труп, ім’я якого після всіх старань встановили Сесіл Вінґе й він, Кардель. Із землі викопав тоді невеликий клунок, ніби дитину, замотану в пелюшки. Тепер Сесіл Вінґе та Даніель Деваль чекають Страшного суду поряд, кожен під своїм намогильним каменем з іменем.