Читаем 1794 полностью

Кардель простягнув руку й стиснув товсті Блумові пальці. Ніяк не зреагував, коли Ісак спробував звільнити долоню з його клешні. Навіть не поворухнувся, коли Блум потягнув уже всю руку. Секретар поліційного управління зрозумів, що втрапив у пастку, і здався.

— Тепер, коли ми помирилися,— заговорив Кардель,— маю до тебе кілька запитань. Ти вчився в Уппсалі тоді ж, як і Вінґе. Пам’ятаєш, він мав молодшого брата? Скажімо, Еміля?

— Звичайно.

— І?

Блум знизав плечима й покинув спроби звільнити руку. Зрозумів, що не піде з цього місця, поки не скаже всього, що хоче від нього пальт.

— Сесіл склав іспит з права удвічі швидше, ніж усі інші студенти. Тож коли він у Стокгольмі вже працював адвокатом, я ще сидів на університетській лаві. Я добре пам’ятаю день, коли Еміль Вінґе вступив до університету. Сесіл мав там дуже гарну репутацію, тож і на Еміля всі покладали великі надії. Упізнали його зразу — дуже вони схожі. Подейкували, що молодший брат ще й розумніший за старшого. Словом, чекали його як надзвичайного студента. На його приїзд навіть зійшлися подивитися. Узяв якусь книжку з полиці і став так швидко перегортати сторінки, що всі подумали: вдає, ніби читає, не може він бути такий меткий. З часом виявилося, що не помилилися: з Еміля Вінґе так нічого й не вийшло. Не склав жодного іспиту, не справив ніякого враження, а скоро взагалі зник з-перед очей. Якщо хтось його й стрічав, то дивувався його дивній поведінці. Він був, скажімо так, ексцентричний. Це не дивина, звісно,— певен, ти в армії і не таке бачив. Юнаки вилітають з рідного гнізда, розправляють крила — і розуміють, що вони не тримають. Кажуть, старий Вінґе дістав серцевий удар від розчарування в молодшому сині.

Кардель слухав, замислено киваючи.

— Якби Кардель був такий добрий та відпустив руку…

— Іще дещо, Блуме. Торік поліційна управа мала певні кошти, щоб платити позаштатним співробітникам. За ті гроші Нурлін наймав на розслідування Сесіла Вінґе. З тих грошей ще щось залишилося з новим начальником Ульгольмом?

— Усе, чим новий начальник поки що не зацікавився, зосталося так, як і було. А чому ти питаєш?

— Можеш внести мене в список платних співробіт­ників?

Ісак Блум форкнув.

— Навіщо б я це робив? Чи не надумав ти взятися за справу пані Коллінг? То це вже ти кепкуєш…

Кардель махнув головою.

— Я серйозно. Ульгольм знав про Вінґе, а про мене — ні. Ти можеш виділити мені гроші хоча б на невеличке розслідування. Я багато не прошу. З мене робоча сила дешева, платні не треба, тільки відшкодування витрат.

Пальці поліційного секретаря час від часу похрускують у лещатах, які стискаються щодалі сильніше. Кардель потягнув Ісака до себе.

— Блуме, хай ким ти мене вважаєш, але ти знаєш, що я не жебрак і не злодій. Я теж про тебе всяке думаю, але певен, що у твоєму драглистому тілі живе чесна людина. Ти сам чув розповідь Марґарети Коллінг. Хіба вона не заслуговує моєї допомоги, якщо може отримати тільки її? Чи хай поліційні гроші лежать у скриньці й чекають, поки Ульгольм знайде їм краще застосування?

— Пані Коллінг заслуговує на всяку шану, і мета її благородна. Але вся ця історія, як мені здається, не тільки жахлива, а й безнадійна.

Блум подумав пів хвилини, зважив щось і врешті-решт змирився.

— Добре, Карделю, хай буде так. Якщо обіцяєш, що кожен рундстюке витратиш на добру справу.

Кардель кивнув і ще сильніше стиснув руку бідолашного Блума.

— Домовилися.


Кардель походив провулками над Вестерлоннґатан, аж поки побачив купку обірванців, що зібралися півколом біля стіни одного будинку. Більшості з них ще не було й десяти років, зате найстаршому, схоже, виповнилося вже п’ятнадцять. Його обличчя, вкрите підлітковими прищами, стирчало над головами інших хлоп’ят. Він тримав рукою за комір одного з молодших і виписував ляпас за ляпасом.

У зграйці були різні діти. Серед них і такі, що мали дах над головою, але батьки або дозволяють так вештатися вулицями, або мають важливіші справи й не звертають на те уваги. Інші — з тих, що сплять на вулиці, не мають опікунів і їдять тільки те, що випросять чи знайдуть. Утім, що ті з батьками, що безбатченки — однаково бідні, і важить між ними тільки закон вулиці. Дитина в цілому взутті й чистій сорочці тут зразу мусила віддати все, що мала, найсильнішому. У безпеці лише той, хто не має нічого цінного. Хто вродився надто гарненьким, але не хотів цим заробляти, постійно мазав обличчя багном з канави, сподіваючись, що такого його ніхто не помітить і дадуть спокій, а вже як підросте, то навчиться себе боронити. Кардель зустрів погляд ватажка й підняв монету, затиснуту між двома пальцями. Довготелесий обережно підійшов, як сполохана тварина, що побачила здобич. Кардель тихо, щоб ніхто не почув, спитав:

— Знаєш, хто я?

Хлопчак кивнув.

— Цього тижня, поки я спав у шинку, хтось вкрав мою дерев’яну руку. Або ви, або хтось типу вас. Неважливо. Мені потрібна моя рука.

— Давай монету.

Кардель простягнув, але зразу забрав назад, щойно малий потягнувся по гроші.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив