1794

Жах, який так часто його охоплює і після якого з’являється гострий біль у лівій відсутній руці, насправді — лише плід його уяви, і ніякий лікар йому з цим допомогти не може. Але тут біль трохи відступає, його принаймні можна терпіти — ніби саме повітря просякнуте спогадами і з кожним вдихом дарує втіху. Мікель лягає, притискається спиною до землі, слухає шелестіння сухої трави, яка мріє про дощ чи хоча б росу. Думав просто трохи відпочити, але несподівано провалився у сон.

Минають години. Навколо нього прокидається місто. Дзвінко горлають півні у дворах. Стукають відра, свистить помпа — діти, які щойно прокинулися, уже прибіг­ли по воду. У Єрнґравені дзенькає залізяччя, торговці на базарі на все горло викрикують, який товар мають. Через цвинтар проходить парубок, хтозна-який раз киває головою Карделеві на знак привітання і йде на дзвіницю — дзвонарем служить. Невдовзі вже видзвонює перші ранкові дзвони, за ним повторює дзвіниця Катаріниної церкви, з іншого боку Слюссена — дзвони ще трьох церков. Усі бажають доброго ранку Місту між мостами. Кардель встає і йде додому.

— Пан пальт має відвідувача.

Зупинився. Мати безлічі дітей, які всі разом тісняться у кімнаті навпроти, висунула голову за двері. Спершу подумав, що Еміль Вінґе забув щось розповісти. Сусідка висунулася ще трохи.

— Пустила до вас у кімнату почекати. Не личить дамі самій ні у дворі, ні на сходах.

Кардель знизав плечима.

— Якщо прийшла красти, то швидко зрозуміє, що в мене легше своє загубити, ніж знайти щось варте крадіжки.

Постукав у власні двері й зайшов.

— Жан-Мішель Кардель?

— Уже двічі цього року мене те саме питають, і все на цьому тижні.

На вигляд — має років сорок. Одяг охайний, навіть гарний, але дуже поношений і незвичний для міста. Поки сиділа, скидалася на дрібненьку бабусю, але коли встала — виявилося, що вона доволі висока й пряма, ніби палиця.

— Мене звати Марґарета Коллінг.

Не маючи, чим пригостити гостю, Кардель примуд­рився випросити у сусідки горня кави, заприсягнувшись, що це востаннє.

Подмухав на чорну рідину й відпив.

— Раніше я цю муть зневажав, але тепер звик. Правда, з моїм щастям — скоро й каву заборонять.

Відчув слабке полегшення, коли дама сказала, що кави не буде. У кожному разі, її присутність не викликає в нього радості. Строга й стримана. Так тримаються люди, які або захищають свій внутрішній світ, або намагаються щось втримати в собі, щоб не вирвалося на­зовні.

— Сподіваюся, ви не будете проти, якщо я зразу розповім про свою справу?

Кардель з повним ротом кави махнув їй рукою — розповідайте, мовляв.

— Ми з чоловіком влітку видали заміж нашу дочку. Весілля було доволі незвичайне, дуже багато було незнайомих нам гостей. Ночувати ми не залишилися, пі­шли додому. Коли ж уранці прийшли привітати молодят і вручити подарунки — у будинку панувала жалоба. Нам сказали, що наша дочка мертва. Нібито з незбагненної причини вночі покинула подружнє ложе й пішла гуляти. А в лісі на неї накинулася зграя вовків і роздерла.

Пані зупинилася на якусь мить, даючи Карделю можливість обдумати почуте. Мікелеві здалося, що цю розповідь вона вивчила напам’ять, щоб викласти все якомога коротше.

— Спершу нам не хотіли її навіть показувати. Потім таки пустили у погріб, куди її поклали, накриту радше червоним, ніж білим простирадлом. Ми з чоловіком взяли простирадло за краї і підняли. Побачивши нашу доч­ку, я подумала, що таке з нею могла зробити справді тільки зграя вовків.

Знову замовкла. Пауза затяглася, і Карделеві довелося озватися:

— І?

— Пане Карделю, у лісах навколо маєтку «Три троянди» десятиліттями не бачили жодного вовка, не кажучи про зграю. Ліннея Шарлотта все життя гуляла в лісі. Від нас щось приховують.

Жінка неймовірно стримана. Жодної емоції на облич­чі. Речення зв’язні, говорить спокійно. Дивиться йому просто у вічі й не відводить погляду.

— Чого ви від мене хочете, пані Коллінг?

— Ніхто навіть не намагається розслідувати смерть моєї дочки. Я приїхала до Стокгольму й пішла в поліцію, але й там не хочуть допомогти. Лише один секретар, Блум, назвав мені ваше ім’я і сказав, що ви вже колись допомогли поліції розслідувати справу, від якої всі інші відмовилися.

— Я не маю ніяких прихованих талантів. Те, що ви бачите,— це не якесь хитромудре маскування, щоб ввести в оману моїх ворогів. Я колишній солдат, каліка, який не знає, що вранці їстиме. А справу, про яку вам казав Ісак Блум, розслідував чоловік, який вже давно пішов у кращий світ.

Марґарета Коллінг кивнула ніби сама собі. Через кілька секунд знову заговорила:

— А що ви бачите, коли дивитеся на мене?

Кардель не знав, що на це відповісти.