Читаем 1794 полностью

— Дам. Але спершу попереджу. Коли ви крали мою руку, я був безтямний і сумирний. Зараз я при тямі й злий. Обіцяю: якщо візьмеш монету, а руку не принесеш — я тебе знайду. Місто маленьке, тільки питання часу, коли я тебе зустріну. Схоплю за шкірку, віднесу до сходів Біржі, скину з тебе штани й відлупцюю по голій дупі перед усіма, хто захоче подивитися.

Хлопчак схвильовано зглитнув:

— Не дуже й треба мені твоя монета. Залиш собі.

— Мабуть, ти не зрозумів. Я не пропоную. У тебе немає вибору.

— Я бачив, як твою руку викинули в купу на Флюґметі.

У Місті між мостами одна з вічних тем для розмов — купа лайна біля площі Корнгамн, де скидають нечистоти з міських нужників. Здається, що вона ніколи не зменшується, хоча по вінця навантажені баржі щодня вивозять і вивозять ці людські відходи. Більшість сходиться на тому, що її висота — не менше чотирьох саженей.

Кардель на мить замислився.

— Тоді отримаєш дві монети. Вистачить на всіх кілька разів добре поїсти. Але горе тобі, якщо дізнаюся, що ти шукав не так ретельно, як усі інші.

7.

Кардель енергійно постукав у двері лівою рукою, яку вранці йому залишили під дверима. Мікель давно звик до її ваги, вона додавала йому впевненості. Дітлаш­ня помила протез у брудній воді, але стерти малюнок набряклого пеніса, який хтось видряпав ножем на де­ре­в’яній долоні, їм не вдалося.

Мікель трохи почекав, постукав ще раз — ніякої реакції. Приклав вухо до дверей — з того боку чулося слабке хропіння.

Довелося повмовляти вдову Берґман, щоб запасним ключем відімкнула двері. Тільки коли Кардель натякнув, що працює на поліцію, пані дістала велику в’язку ключів і навмисно повільно почала один за одним устромляти в замок, аж поки знайшла потрібний.

Мікель добре знав сморід, яким війнуло з розчинених дверей кімнати. Багато годин він провів серед такого смороду. Так смердять найгірші шинки, де власники подають дешеве питво відвідувачам, яких не турбує, що підлогу давно не підмітали й тим паче не мили, де чистота й порядок — на совісті самих клієнтів, де тисячі розлитих кухлів просочили спиртним тирсу, розсипану по підлозі зали, де кожен, кому несила терпіти, відступає на крок назад і мочиться тут-таки, з іншого боку діжки, яка щойно правила йому за стіл, може, й під носа своєму колезі, котрий випив трохи більше й безтямно впав на долівку. Кардель плечима затулив вхід до кімнати, щоб удова не бачила непорушного тіла пожильця.

— Здається, мій друг трохи перебрав. Я про нього подбаю, у кімнаті приберу. Він вам щось винен?

— Кімната оплачена до неділі.

Скрізь лежали пляшки. Єдине, що чулося,— хропіння Еміля Вінґе. Лежить на підлозі — очевидно, був такий п’яний, що не дійшов до ліжка. А все одно по­щастило, подумав Кардель. По-перше, матрац не промок від усього, що з пияка витекло. По-друге, упав на живіт, тож не захлинувся власним блювотинням. Мікель підняв безвільну Емілеву руку, відпустив. З глухим стуком вона знову впала на дошки.

Зібрав порожні пляшки в кошик, у якому, мабуть, їх і принесли. По вінця повен нічний горщик виніс на сходи й вилив у двір через вікно. Трохи розчистивши підлогу, з певним побоюванням узявся за наступне завдання — перекласти Еміля на ліжко. Та з’ясувалося, що це легше, ніж думалося: молодший Вінґе — сама шкіра й кістки. Поклав його на подушку, стягнув сорочку, намочив у відрі з водою ганчірку й заходився помалу відмивати небораку. Потім протер підлогу. Вийшов з кімнати, прихопивши з собою ключ, що досі стирчав у замку з внутрішнього боку дверей.

Через годину прийшов знову. Тицьнув два ріксдалери в долоню удові Берґман, яка невідь-звідки вискочила перед ним.

— Мій друг просив сказати, що залишиться ще на місяць.

Повернувшись до кімнати, Кардель розклав усе, що приніс: пляшки, воду, в’язку трісок, кресало. Хліб, сир, в’ялену баранину — вистачить на кілька днів, якщо заощаджувати. Скоро вже полудень. У кімнаті задушливо й темно. Вікно не відчиняється, тож через нього не потрапляє ні повітря, ні світло.

Зробивши все, Кардель сів на старий стілець і зняв протез — хай рука відпочине. Заклав до рота порцію тютюну й повільно почав жувати, час від часу спльовуючи в залишену порожню пляшку. Чекав.

Минуло досить багато часу, перш ніж Еміль Вінґе прийшов до тями. Ледь розплющив червоні запалені очі, застогнав, відчуваючи біль у кожній частині тіла. Кардель підвівся і подав йому пляшку. Вінґе схопив і жадібно приклався до шийки. Перш ніж він устиг розчаровано запитати, Кардель повідомив:

— Солодове пиво[13]. Тамує спрагу.

Еміль протер очі й ще кілька разів ковтнув, кривлячись від огиди.

— Поспи ще. Сон — найкращі ліки від похмілля.

Кардель далі терпляче чекав. Єдиний промінчик сонячного світла, що проникав у кімнату, яскравим трикутником здирався по стіні — сонце сідало.

Еміль прокинувся, коли вже смерклося. Кардель це зрозумів тільки з його дихання, бо Вінґе вирішив ще певний час полежати в тиші, перш ніж щось сказати.

— Чому ти тут?

Кардель виплюнув тютюн.

— Я тебе шукав, але знайшов те, чого геть не чекав.

Вінґе окинув поглядом кімнату.

— Не варто було прибирати за мною.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив