1794

Кімнату наповнює дим і запах смолистого дерева. У червонястому світлі Еміль бачить, що по ньому щось по­взає. Він здригається і намагається скинути його з себе. Скидає з себе ковдру й бачить сотні хробаків на ногах, які наполохано намагаються втекти від світла. Шкіра горить, на ній з’являються пухирі, хробаки ви­гризають діри в ногах і заповзають усередину. Вінґе нажахано верещить на все горло. Кардель кладе йому на лоба мокру ганчірку.

— Те, що ти бачиш,— не справжнє. Тобі ввижається.

Еміль щосили замружується. Звідкись чується скреготіння. Боже, це ж він сам скрегоче зубами!

Далі починається лихоманка. На короткий час це дає полегшення, бо в лихоманці не відчуває болю. Кардель не відходить: то обтирає його вологою ганчіркою, то годує хлібом, змоченим у солодовому пиві, який Еміль здебільшого зразу вибльовуває.

— Чого ти хочеш від мене?

— Ти мене вже багато разів про це питав.

— Може, цього разу я запам’ятаю відповідь.

— Прийшов попросити тебе допомогти в одному розслідуванні. Сподівався, що ти схожий на брата не тільки зовнішністю, а й розумом. Але в тому стані, в якому я тебе знайшов, ти мені не допоміг би, навіть якби схотів. Тому я намагаюся допомогти тобі одужати. Коли закінчимо, ти будеш тверезий, вислухаєш мою пропозицію і вирішиш, що робити. Якщо відмовишся, то підемо далі кожен своєю дорогою.

— Ти мене тримаєш тут проти моєї волі. Чому я маю тобі допомагати після такого ставлення?

— Я не раз бачив, як пиятика гробить людей. Не дуже гарна картина. Дивлячись, скільки ти пив, я дав би тобі ще рік життя. Ну, може, п’ять найбільше. Так що я тебе рятую, хоч і силоміць.

— Я нічого не знаю про те, що робив мій брат.

— Твій брат був найрозумніший з усіх, кого я в житті зустрічав. А ви яблука з одного дерева.

Вінґе різко мотнув головою.

— Ми просто схожі на вигляд, от у тебе й заграла уява. Я не такий, як брат. Я не можу зробити те, що робив мій брат.

Пальт задихав тяжко. Довго сидів мовчки. Тріска догоріла й згасла. Еміль і далі мовчки лежав у тиші й темряві. Але потім знову почувся удар кресала об кремінь, і знову вогонь запалав на трісці й освітив Мікелеве обличчя. Грубий голос не виказував ніяких емоцій:

— Хай так. Ти маєш дещо, чого не мав твій брат. Його в могилу звели сухоти, проти яких він не мав можли­вості боротися. А в тебе є шанс вижити.

Еміль затремтів і натягнув ковдру до підборіддя. Після нападу лихоманки, коли тіло, здавалося, вогнем горіло, почало морозити. У голосі Вінґе почувся страх:

— Що буде далі?

— Пропасниця. Але до того ще кілька годин.

На кілька годин Еміль провалився в неспокійний сон. Коли прокинувся, нудоти ще не було, але серце гупало дедалі швидше.

— Карделю.

Пальт посовався на стільці й змінив позу. Напевно, і він задрімав. Ніжки стільця проскреготіли по дош­ках — підсунувся ближче до ліжка.

— Я тут.

— Мені страшно.

У тиші Емілева рука почала бити по краю ліжка. Вінґе спробував опанувати себе й припинити це, але марно.

— Карделю…

— Починається.

Минали години. Кардель раз по раз тихо повторював:

— Ну все. Найгірше позаду.

На ранок шостого дня, коли прокричав півень, ці слова вже не були брехнею.

9.

Вони вдвох стояли в провулку, у тіні від високого будинку навпроти. Кардель ніколи не вважав повітря в Місті між мостами свіжим, але після тижня в кімнаті Вінґе він міг його таким назвати. Краєм ока помітив, що й Еміль глибоко дихає. Вінґе блідий і худий, але в ньому видно якісь глибокі зміни. Кардель часто бачив таке на війні. Вираз обличчя людини, яка була на межі смерті, але вижила і усвідомила, що всі дні, які відтепер проживе,— позичені. Еміль мружився від світла й роззирався, ніби вперше опинився надворі. Обвів поглядом дахи, стіни, вікна, хідники. Несподівано здригнувся.

— Усе таке різке.

— Думаю, це через те, що раніше все тобі здавалося нечітким. Як почуваєшся?

Вулицею проходить чоловік, на все горло закликаючи перехожих зазирнути в його ящик зі стереокартинками. Кардель різким жестом показує, що їх це не цікавить. Чоловік бурмотить якусь лайку у відповідь.

Нижче вулицею хлопчик веде порося на мотузці.

Від навколишнього галасу Вінґе кривиться.

— Я багато чого не пам’ятаю.

— А що пам’ятаєш?

— Уппсалу. Свою кімнату. Як усі на мене дивилися, коли я тільки приїхав. Я був дуже схожий на брата. Пам’ятаю сподівання, очікування, заздрість і повагу. Обличчя своїх однолітків. Мабуть, усі давно склали іспити й знайшли собі посади. До університету прийшло нове покоління, і наступне. Мені вони всі здавалися дедалі молодшими. Старів лише я. І старався, щоб забули ім’я, яке запам’ятали через мого брата.

Поринувши у свої думки, Вінґе став гризти ніготь, але скривився і сплюнув додолу. Раптом струснув головою, відскочив на крок назад, у тінь, ніби його злякав якийсь неочікуваний звук.

— Ти чув?

Гамір на Корабельній набережній, дзеленькання скла й металу, яке підказує, що ось-ось з-за рогу вигулькне вуличний торговець, рипіння коліс і цокання підків по бруківці. Кардель не почув нічого, крім звичного міського шуму. Вінґе побачив, що співрозмовник нічого не розуміє, і махнув головою.