Читаем 1794 полностью

Анна Стіна зовсім не пам’ятала тієї ночі, коли востаннє бачила в’язничні стіни. Пам’ятала, як виповзла з тунелю і побачила зорі, але це ніяк не допомагало зараз знайти отвір. Згадала, що з води подимав свіжий вітерець, який трохи розвіяв тяжкий сморід, який вона винесла з собою на поверхню. Так, значить, отвір з того боку, який виходить до затоки. Навпомацки дійшла до бічної стіни й поповзла вздовж підмурку, обмацуючи каміння і сподіваючись, що наскочить на отвір. Уже за кілька ліктів побачила ще чорнішу пляму на чорному тлі й уловила гнилий сморід. Пальцями дослідила краї отвору й відчула, що волосся на шиї стало дибки — який же він вузький! Двері до пекла в мініатюрі. Занадто вузькі, щоб випустити Альму Ґустафсдоттер, яка знайшла свою смерть посередині тунелю, але достатні для Анни Стіни.

Ніч тепліша, ніж попередні,— хвала Богу хоч на цьому. Скинула з себе весь одяг, зв’язала в клумак і паском сукні прив’язала до ноги, щоб тягти за собою. Черевики сховала в кущі й зробила те, що й минулого разу: розтяглася на спину, випростала руки над головою і по­повзла.

П’яти й лопатки, потилиця і сідниці перетворилися у частини тіла черв’яка в людській подобі, що повільно пробирався підземним ходом. Що далі вона відповзала від входу, то вужчий ставав тунель, то сильніше вона відчувала його тиск. А це ще ж тільки початок. Повільно-повільно повзла до місця, де просів камінь і закінчився земний шлях Альми. Спершу просунула під нього голову, трохи полежала, збираючи усю свою хоробрість, щоб зробити те, що мусила. Тут вона мала докласти всіх зусиль і або пройти через цей тунель, або застрягнути під каменем і більше ніколи не звільнитися від його обіймів. Так вивернула голову, що в шиї хруснуло. Видихнула все повітря з легень і щосили штовхнула тіло вперед. У найширшому місці — на грудях — застрягла. Спробувала вдихнути, але місця в легенях не було. Перед очима затанцювали зірочки й різнобарвні спалахи. У паніці почала смикати тілом вперед-назад, як ошаліла тварина в останню мить життя. Минулого разу каміння було змазане останками Альми Ґустафсдоттер, але за цей час щури й хробаки з’їли все. Анна Стіна з жахом зрозуміла, що хоч яка вона худа, усе ж не настільки, як була торік. І тепер вона не могла пролізти ні вперед, ні назад.

20.

З підвалу, приваблений звуками й запахами, забіг щур. Анна Стіна заверещала, відчувши його вуса кінчиками пальців. Від її вереску тварюка втекла, але було очевидно, що це тимчасова передишка. Дівчина тепла, свіжа — зовсім інша річ, ніж тверде пересолене в’ялене м’ясо чи засушена ріпа з діжок та мішків у підвалі. Дуже скоро щур повернеться — спершу сам, бо зажерливий, а далі й товариство підтягнеться. Простягнуті руки — її єдина лінія оборони. Якщо потвора прослизне між ними, обличчя її стане легкою здобиччю для зубів і пазурів.

Зовні час летить, а під землею — стоїть. Усе, що вона могла зробити,— спробувати контролювати дихання. Шкіра німіє там, де її притиснув камінь. Знову підкра­дає­ться щур — хоч і тихими кроками, та їх усе одно чути в тиші тунелю. Ближче, ще ближче. Дівчина вдарила від себе рукою і знову змусила пацюка тікати. Залишилася сама.

Плакати надто боляче. Від кожного поруху гострі краї каменюки знаходять нові місця, у які можна вгризтися. Тихо лежить і чекає краю, хоч і далекого, та незворотного. Як довго смерть змусить себе чекати, перш ніж змилується? Можна її пришвидшити — схопити щура й притиснути до шиї, щоб зуби перегризли судину.

У тунелі з боку підвалу знову почула тихі звуки: щур обнюхує вхід, обережно ступає. Усе в житті — не те, чим було раніше. Усе стало чорне й марне. Якщо просто непорушно лежати, то вже важко зрозуміти, де закін­чується її плоть і починається камінь. Поморгала ­очима, щоб зрозуміти, заплющені чи ні. З темряви перед нею виринули барви: зелене листя початку літа, чисте кам’яне дно під кришталево-прозорою водою потічка, коричневі стовбури дерев.

Мая з корабликом. Нагинається над струмком — уже не малятко, а дівчинка. Вона присідає, і коліна стирчать мало не до вух. Карл стоїть за нею. Він трошки нижчий, розгублено дивиться на сестру й вагається. «Мама казала стерегтися води». Мая пирхає через плече й відкидає пасмо з лоба, щоб краще бачити, як їй спустити судно на бурхливі води струмка. «Не починай. Щоб тут втонути, доведеться лягти долілиць». Як же вона схожа на бабусю! А Карлові очі такі ж блакитні, як і в сестри. Мая відпускає кораблик, той гойдається з боку на бік, потім випрямляється і пливе за течією. Сміючись, обоє босоніж біжать уздовж струмка, наздоганяючи суденце. Мая перша, Карл за нею. Анна Стіна біжить за ними й думає: може, це і є те майбутнє, яке бачила в горнятку Ліса?

Видіння зникло, коли раптом заболів палець — щур прокусив. Анна Стіна заверещала, смикнула рукою і майже схопила пацюка за лапу. Той пронизливо запищав, зумів вивернутися і кинувся тікати, досі відчуваючи її смак на язиці.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив