1794

Ранній вечір. До останньої ночі в Місті між мостами ще є трохи часу. На язиці ще печуть прощальні слова, які він сказав Карделеві.

У двері постукали. Гедвіґ.

— Побачила твою записку на розі. Через що поспіх?

Еміль повернувся до своїх нечисленних пожитків, які помалу складав у скриню, але недостатньо швидко — уважний погляд сестри помітив золотий ланцюжок на жилеті. Брат вийняв з кишені годинник і показав їй:

— Весь цей час він був у Жана-Мішеля. Ще взимку викупив, зразу після Сесілової смерті. Тільки Бог знає, скільки йому це коштувало. Напевно, мусив багато місяців відкладати кожну монету. Через пам’ять про Сесіла був ладен голодувати.

Механічне серце годинника голосно відцокувало секунди. Гедвіґ довго дивилася на нього, ніби хотіла впевнитися, що годинник саме такий, як вона пам’ятає. Еміль глянув убік.

— Хочеш узяти? Ти маєш на нього більше прав, ніж я.

Відчепив ланцюжок, поклав годинник на стіл і знову заходився збиратися. Речі безладно лежать на ліжку, він просто збирає все й кидає у скриню. Гребінець без кількох зубів, хліб, пляшка води з криниці, документи.

Папери, які Сесіл залишив у своїй кімнаті в Ладуґорсландеті, шкіряний чохол з інструментами для ремонту годинників. Відчув, що погляд Гедвіґ пече йому спину. Іще кілька хвилин удавав заклопотаність, але потім здався: сів перед нею, опустив плечі безвільно, руки поклав на коліна. Опустив очі, щоб не бачити її стривоженого обличчя.

— Отже, ти їдеш. З чого така раптовість, Емілю? Що сталося?

Лише короткого спогаду вистачило, щоб він почав задихатися.

— Мені привиділося… Я його бачив, Гедвіґ. Сьогодні вранці. Сесіл прийшов до мене, на вулиці, серед білого дня. Він був такий… справжній. Значить, до мене почали повертатися видіння. Моя манія стає сильніша. Я поїду додому. Не варто було сюди приїжджати.

— Повернешся у свою студентську кімнату? Для чого? Чекати смерті? Знову пиячитимеш?

— Краще пиячити, ніж це. Твої лікарі нічого не знають. Ніяке їхнє лікування мені не допомогло. Мене роздягли й посадили в темну кімнату з отвором у стелі, через який час від часу виливали відро крижаної води, коли я того найменше чекав. Думали шоком повернути в моє тіло здоров’я. Потім я зрозумів, що вони тримали мене тільки тому, що я був їм цікавий. Кожен Божий день приходили студенти й один за одним зазирали у віконечко. Єдиним способом зберегти хоч трохи глузду була втеча, а коли втік — допомагала випивка. Може, і зараз допоможе. Ціна висока, але хвороба гірша. Я не хочу більше зустріти Сесіла на вулиці. Він мені таке казав… Хоча все правда.

Еміль не зміг стримати почуттів, по щоці поповзла сльоза, і від цього він ще більше розгнівався на самого себе. Гедвіґ дала йому трохи часу заспокоїтися. Коли його худі плечі перестали здригатися і дихання трохи вирівнялося, вона сказала:

— Ти помиляєшся, якщо думаєш, що наш брат — це той образ, який створила твоя хвороба.

— Але те видіння, яке я бачив, зіткане зі спогадів. Із чого ж іще? Якби Сесіл був живий і справді був там, сказав би мені те саме, слово в слово.

Гедвіґ мотнула головою.

— Ні. Це несправедливо щодо нього. Або біль затуманив твої спогади.

— Доведи мені.

— Емілю, як ти втік з «могили живих»?

— Украв ключ.

— У кого? Як?

— Не пам’ятаю.

— А може, ти просто знайшов його у своїй камері ввечері, коли в коридорах погасили світло? А коридори саме були порожні, ніби щось десь сталося і всі пішли туди? І всю дорогу до міста не було місяця і ніде не світилися ліхтарі?

— Що ти хочеш сказати, Гедвіґ?

— Може, хтось тобі допоміг утекти? Хтось, хто розумів, що ти не приймеш допомоги, якщо знатимеш, хто її пропонує.

Еміль відчув, як кров ударила йому в голову. У вухах зашуміло.

— Сесіл? Ти кажеш, що Сесіл допоміг мені втекти? Але як? Звідки в нього гроші, щоб купити мою свободу?

Він підійшов до ліжка й роздер коричневий папір, у який загорнуті братові документи. Швидко перебрав і знайшов потрібний аркуш. Пальцем провів по тексту, аж поки знайшов дату, яка не може викликати ніяких сумнівів. На мить перед очима потемніло.

— Я вже бачив цю розписку, але не звернув уваги на дату. Він двічі закладав годинник. Перший раз — щоб оплатити мою втечу…

— Коли я приїхала по тебе, ти був у жахливому стані. Більше не в цьому світі, ти бачив те, чого не бачив ніхто, розмовляв тільки зі своїми видіннями. Можливо, лікування допомогло б, якби ти залишився достатньо довго. Але Сесіл вибрав інший шлях — хоча з тих самих причин, що і я. Думаю, що ти досі йому дещо винен.

Еміль поклав розписку до інших паперів і затулив обличчя долонями.

— Пізно.

Через сорочку відчув її холодну руку на своєму плечі.

— Думаєш?

І залишила його в тиші кімнати, де єдиним звуком було цокання годинникового механізму.

2.

Діти плачуть, а Кардель не знає, що робити. Їм потрібна мама, але вона зникла в лісі, а замість неї з’я­вився якийсь чужий дядько, якого вони ніколи раніше не бачили. Він марно махає перед їхніми обличчями різьбленим коником і ганчір’яним котом. Вони кричать ще сильніше, ніби докоряють йому за спробу знецінити зникнення їхньої мами. Рожевими щічками течуть великі сльози.