1794

— Жив собі один красень-принц на ім’я Ґустав. Батько його був чужинець, принца запросили з-за моря, бо старий король помер і не залишив після себе нащадка, і не було в країні нікого, достойного корони. Люди хотіли мати короля, але не бажали давати йому владу, і новий монарх скорився цій волі. Він мав сидіти на троні, аби тільки місце не було порожнє, а люди — самі собі керувати. Але молодий принц бачив, що скрізь несправедливість і народ бідує. І того дня, коли прийшла пора сходити на трон, він прийшов до палацової варти й наказав присягнути йому, новому королеві, і виконувати тільки його накази. Вартові були люди чесні й віддані, бо тільки таким дозволялося носити гарну військову форму, а в молодому принці вони бачили краще майбутнє, тож поклали зброю до його ніг і опустилися перед ним на коліна. Принца потім у прекрасній кареті провезли через усе місто, щоб кожен житель побачив його відкрите привітне обличчя. І всі, хто його бачив, відчули надію, співали йому здравиці й кілька днів святкували. Після коронації він одружився з вродливою принцесою з Данії. Молодята тільки одне на одного й дивилися, і невдов­зі їхнє кохання дало плоди. У них народився син, і вони так його любили, що й думати не могли про іншу дитину. Коли лихі недруги збройною силою наблизилися до кордонів королівства, король Ґустав зібрав флот, щоб захистити країну й дати людям жити вільно та щасливо. Усі бачили, що король робить праведну справу, й з усіх кінців королівства чоловіки пішли під його знамена. Вій­на була страшна, але все королівство стало за свого монарха й прославляло його мужність. Вороги нічого не могли зробити, бо хоч Ґустав мав мирну вдачу, але разом з тим був хоробрим і мудрим полководцем. Одержав він блискучу перемогу. Король подбав, щоб доблесні вої­ни, які дістали важкі поранення і не могли повернутися до своєї колишньої роботи, мали честь і пошану скрізь, куди тільки приходили, і за свою службу отримали достойну винагороду. Тож поранені відчували таку велику вдячність, що зовсім забували про свої каліцтва. А коли війна закінчилася і королівство повернулося до спокійного життя, народ вирішив для улюбленого короля влаштувати бал-маскарад.

Уже стало зовсім темно, але з рівного дихання Кардель почув, що під звуки його голосу малята заснули.

— Тут і казочці кінець.

І теж поринув у сон, неспокійний і тяжкий через незвичайну відповідальність, що впала на нього.

3.

Кардель поволі прокидається і раптом підскакує: діти зникли! У повітрі відчувається волога від роси, уже ранок. Протер очі й побачив, що Анна Стіна повернулася й годує дітей. Тупо дивиться на неї, перш ніж розуміє, що треба відвернутися і дати їм спокій. Труснув головою, тяжко підвівся і вибрався із землянки.

Коли Анна Стіна теж вийшла, він уже встиг роздмухати іскри під складеними березовими цурпалками, і вони засичали в слабеньких язичках полум’я.

— Спасибі, що залишився з ними.

Надворі світліше, і він має можливість краще її роздивитися. Брудна з ніг до голови, одяг висить, як ганчірка для підлоги. Коротко кивнув.

— Я принесу води.

Вона показала, куди йти, а коли він повернувся з пов­ним казаном і мокрими ногами, трохи відлила в миску з березовим листям — умитися, казан підвісила над вогнем. Коли каміння розігрілося, нашвидку спекла кілька грибів на сніданок. Кардель, вагаючись, покуштував, знизав плечима і з’їв те, що вона приготувала.

Дерева навколо жовті, листя починає облітати. Анна Стіна підсунулася до вогню. Кардель бачив, що вона змерзла, хоч і намагається не показати.

— Надовго тобі тут залишатися не можна.

— Уже й не треба.

Очі порожні. Вона нічого не каже, але Мікель відчуває: сталося щось значно гірше, ніж просто безсонна ніч.

— Не розкажеш, де була?

Похитала головою.

— Хоч вдалося зробити твою справу? — Потім глянув убік і пробурмотів: — Забудь, що я це питав. Сам очі маю…

Мовчить. Значить, вгадав. Діти в землянці знову пов­зають долі, ганяючи його дерев’яну руку, яка відсувається щоразу, як вони намагаються її схопити, сміються і знову пробують.

— Що я можу зробити? Ти знаєш, мені тільки скажи.

Вона й далі мовчить, ніби й не чула, стежить за діть­ми. Нарешті він підвівся. Сполоснув кухля, щоб повернути таким же чистим, яким вона дала. Але коли потягнувся поставити поряд з іншим посудом, кухоль вислизнув з руки, і він зробив те, що вже сотню разів робив у подібних випадках: простягнув свій обрубок, намагаючись зловити рукою, якої немає. І зразу ж усвідомив, що міг би зловити, міг би… Якби не був калікою. Глиняний кухлик дзенькнув об камінь і розпався на дві частини. Обоє одночасно кинулися підбирати уламки, й обоє схопилися за той самий. Кардель наткнувся на гострий край. Пальці заніміли від холодної води, й він навіть не відчув, що порізався, аж поки Анна Стіна ошелешено скрикнула.