Читаем 1794 полностью

Кардель повертався додому вдосвіта. Його обличчя перетворилося на суцільну маску з засохлої крові, і нечисленні перехожі, яких він зустрів на порожніх вулицях, перелякано ховались у найближчі провулки, аби тільки не опинитися надто близько до нього. Навіть чистильники туалетів, які звикли, що це їх усі обходять, так різко відійшли вбік, що діжка нахилилася і фекалії обляпали їм ноги. Кардель обмацав язиком поламаного зуба. Насилу розтулив рота. Струпи на губах знову потріскалися. Схопив зуб двома пальцями, похитав у різні боки, витягнув з коренем і кинув на бруківку.

Піднімаючись сходами, через кожні два-три кроки ставав і згинався, хапаючи повітря. Кожен вдих відбивався болем у ребрах.

Біля дверей його кімнати сидів Еміль Вінґе. Прихилився до стіни, обняв ноги руками, голову поклав на коліна. Спав. Кардель сперся на стіну, Еміль розплющив очі й подивився просто на нього.

Не зразу впізнав товариша — спершу тільки нажахано дивився. Потім Кардель побачив, що Емілеві губи рухаються, навіть почув звук його голосу, але не мав змоги дослухатися і розуміти, що той питає. Зібравши останні сили, відштовхнув Вінґе, відчинив двері й невпевнено ступив кілька кроків до ліжка. Провалився у сон тієї ж миті, як голова торкнулася подушки.

Прокинувся від того, що обличчя люто пекло. Великим і вказівним пальцями розклепив набряклі повіки. Вінґе сидів на краю ліжка з мискою на колінах, витирав йому лоб вологою ганчіркою.

— Болить?

— Тільки коли сміюся.

— Що сталося?

— Нічого особливого. Святкував іменини. Традиція у мене — битися задля розваги.

Кардель ледве вимовляв слова своїми набряклими, як пиріжки, губами.

— Я ходив до «Ворона», знайшов там помічника аптекаря. Він тебе оглянув і підказав, як за тобою доглянути.

— Якщо я нічого не забув, ми розійшлися не як найкращі друзі. З чого раптом така турбота?

Вінґе взявся протирати рану на лобі Карделя. Мікель уловив запах оцту, й за мить у рані запекло. Він засичав і відштовхнув Емілеву руку.

— Усе, годі. Дай мені спокій.

Вінґе зітхнув, підійшов з мискою до вікна й вихлюпнув воду надвір. Поставив посудину на стіл, став біля вікна.

— Коли ми востаннє бачилися, я сказав багато того, чого не варто було. Навмисно добирав слова, щоб тебе образити. Тепер прийшов перепросити.

— І що змінилося за цих кілька годин?

— Я наймолодший з трьох дітей у сім’ї, і майже всі таланти перепали не мені. Учора я говорив зі своєю сестрою, вона допомогла мені дещо зрозуміти. Те, чого я не розумів раніше. Мої спогади про Сесіла… багато років не відповідали дійсності.

Кардель кінчиками пальців обмацав своє побите обличчя.

— Коли я тільки познайомився з твоїм братом,— це було рік тому на кладовищі біля церкви Святої Марії,— я теж сказав йому дещо… Хотів його образити. Потім про це пошкодував. Хоча я сказав правду, як і ти мені. Якби це не була правда, хіба ж було б так боляче? Правда, тоді все було навпаки: я шукав Вінґе, щоб попросити вибачення. Він мені пробачив без жодних вагань. З ­іншого боку, він потребував моєї допомоги. А мені потрібна твоя. Хто може знати, чи щиро ми щось кажемо за таких умов…

Вінґе повернувся:

— Чи пробачиш ти мені й коли — твоя справа. Я при­йшов просити пробачення, незважаючи ні на що.

— Допоможи мені відрізати тютюну і отримаєш своє пробачення.

Сік від тютюну запік поранені ясна й губи. Кардель з шумом вдихнув.

— І що тепер? Я тобі пробачив. Поїдеш до Уппсали й заливатимешся випивкою чи залишишся тут і допоможеш мені в цій безнадійній справі?

— Залишуся, якщо ти ще цього хочеш.

— Тоді перекажи сестрі, що з мене могорич. Якщо, звісно, вона краще переносить випивку, ніж її брати.

Кардель вишкірився і нахилився над плювальницею, щоб тютюновий сік витік,— губи не слухалися.

— Але наші шанси на успіх кращі не стали. Сестра часом не підказала, що нам робити далі?

Вінґе став ходити кімнатою, заклавши руки за спину.

— Так, ситуація наша дуже погана. Але ми досі не знаємо всіх обставин. Ми нічого не знаємо про Сетона — крім того, що він сам нам сказав. Можливо, у його броні є слабке місце. Тільки коли ми бачитимемо всю картину, зможемо оцінити, чи така вона безнадійна, як показують нам окремі частини.

Кардель нахилився вперед щось сказати, але зумів тільки тихо застогнати від болю. Мабуть, ребро зламане. Але Вінґе кивнув, ніби той стогін щось означав.

— Ми дуже ризикуємо, Жане-Мішелю. Навряд чи можна легковажно ставитися до Сетонового попере­дження. Не можемо навіть уявити, що він зробить з тими дітьми, якщо дізнається, що ми досі під нього копаємо. Тут потрібна найбільша обережність. Ти згоден?

— Не думаю, що пані Коллінг буде останньою, чиїх дітей забере цей диявол, якщо його не зупинити. Задля цього варто ризикнути. Утім, твоя правда, потрібна обережність. То що робити?

Вінґе підійшов ближче й заговорив тихіше, ніби хтось міг їх підслухати:

— Коли ми були в Сетона, я бачив на його лівій руці перстень. Тюко Сетон має дружину, і провалитися мені в пекло, якщо це щасливий шлюб. Можливо, пані Сетон знає про нього більше й захоче нам щось розповісти. Якщо зуміємо її знайти. Коли ти знову станеш на ноги?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив