1794

Освітлення тут інакше. Ліхтарі прикриті, щоб не вид­но було відвідувачів, які проходять посередині вулиці. Світло падає на стіни і яскраво освітлює гордість кожного дому — нічних метеликів у вікнах. Одна сидить на вікні, курить люльку й гойдає голими ногами, залюбки показуючи всім охочим, що там у неї під спідницею. Інші нагинаються з вікон і голосно розхвалюють свої особливі таланти або за зачиненими вікнами показують вистави з тіней. Нижче на тротуарах відвідувачів підстерігають нахабніші й наполегливіші повії. Одна геть п’яна виставила груди, тримає їх у руках і без слів підносить кожному, хто проходить мимо. Порожні очі, марно прожите життя, хоча за звичкою досі посміхається беззубим ротом. Перед дверима борделів стоять мадам, розхвалюють своїх дівчат і їхні послуги. Указ Ройтергольма про заборону розкоші не дуже хвилює тих, хто й так поза законом, а попит на їхні послуги такий значний, що й міська сторожа дивиться крізь пальці на деякі порушення. Вони вдягаються яскраво, майже як папуги. Через двері кожного борделю постійно хтось заходить або виходить. Тут і цеховики, що відзначають Синій понеділок, і купці з друзями чи поодинці, компанії молодиків і самотні грішники, що затуляють обличчя хустинками. Усі рівні перед хіттю.

Гладка жінка, у якої лице густо намазане свинцевим білилом, схопила Вінґе за рукав, коли він проходив повз. На жінці сірий плащ із синім коміром і червоні туфлі, а в руці — яскраво-зелена парасолька. Тільки почала розказувати Емілеві про переваги її закладу, як підійшов худорлявий чоловік з пляшкою в одній руці й капелюхом у другій:

— Ваші брудні шльондри заразили мене французькою хворобою, мадам!

Язик у чоловіка заплітається, він роззирається, щоб бачити, чи має публіку. Поставив долі пляшку, поклав капелюха, розстебнув штани й показав присутнім рани на члені. Закричав так, що аж луна пішла вулицею:

— Стережіться, люди добрі, дівок з цього дому!

Мадам ще голосніше закричала, щоб усі почули:

— Ви брешете, шановний пане! Мої дівчатка кожної суботи слухняно розставляють ніжки перед лікарем!

У чоловіка штани сповзли до колін, але він не зважає і аж захлинається з люті:

— Зараза! Зараза! Тікайте звідси, якщо не хочете, щоб ніс згнив і хрін відпав!

Жінка зрозуміла, що краще змінити тактику, підійшла ближче до крикуна й примирливо мовила:

— Слухайте, заспокойтеся. Якщо ви не маєте грошей на ртуть, можемо домовитися.

Чоловік відштовхнув її:

— Іди в пекло, стара відьмо! Ти не розумієш, що ви забрали моє життя? Усе моє майно належить жінці! Коли побачить у мене француженку — викине з дому без штанів!

І знову заходився на пів вулиці викрикувати свої звинувачення та попередження. Мадам повернулася до дверей свого закладу й махнула рукою. Звідти вискочив здоровило, схопив бідолаху за руку й потягнув до найближчого провулку, на ходу виймаючи з-за пояса палицю. Худий спробував опиратися, але його крики швидко затихли під могутніми ударами.

Коли здоровило повернувся, витираючи руки, мадам взяла його за плече й шепнула:

— Дізнайся, з ким він був, і подбай, щоб вона теж зникла.

З провулку долинають тільки стогони. Вінґе поспішив далі, розуміючи, що на Баґґенсґатан він нічого не знайде.

Довелося буквально продиратися крізь потік людей, що йшли йому назустріч. Еміль відчув, що стіни будинків насуваються на нього, його охоплює паніка, і що більше він старається вийти з цього лабіринту, то сильніше на нього давить камінь. Хтось штовхнув його плечем, інший штрикнув ліктем. Паніка все більша. Відчув чиюсь руку на своїй:

— Ви пан Вінґе?

Повернувся — якась жінка, може, на кілька років старша. Обличчя доволі миле, щоправда, зарано постаріло під впливом професії. Вимова співоча, східна.

— Я вас побачила зі свого вікна, поки там сварилися моя мадам і той тип. Я Юганна. Фінська Квітка.

— Звідки знаєте, як мене звати? — затинаючись, спитав.

— Заспокойтеся трохи, бо я не розумію, що ви кажете.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Ви маєте брата? Старшого. Ви дуже схожі. На мить я навіть подумала, що ви — це він. Хотіла просто спитати, як у нього справи.

— Сесіл помер.

Вона тяжко зітхнула й подивилася убік:

— Он як…

— Він у вас був частим гостем?

— Вас це дивує?

Еміль не знав, що на це відповісти. Хто знає, які правила етикету існують для таких розмов. Зрештою просто кивнув.

— Щодня дізнаюся про брата щось нове і таке, чого ніколи про нього не подумав би. Чому ви плачете?