1794

Після довгого дня спадає вечір, далі ніч, а він усе сидить і спостерігає, ніби боїться, що пропустить щось важливе, якщо хоч на секунду відвернеться. Коли в будинку погасло світло, Еміля зусібіч оточила пітьма. Небо затягнуте хмарами. На багато годин його світ обмежений звуками, дотиками й запахами. Мінотавр голосно тупає в траві, але все не може його знайти. Може, навіть чудовисько не бачить у такій темряві.

Уранці Вінґе зрозумів, що помилився: не Мінотавр то гупав і гарчав, а якийсь голодранець, що проходив мимо, упав під дерево й захропів. Тепер він прокинувся, здивувався, як це він примудрився тут заночувати, і смішно застрибав, намагаючись зігріти закоцюблі ноги-руки. Трохи відійшовши, подався знову до міста по єдині ліки, які лікують похмілля.

Вінґе поснідав сухим хлібом і яблуками. Почався легенький дощ, і він притиснувся до дерева, але це не допомогло, бо скоро вода потекла по стовбуру. Так минув перший день із трьох, які він вирішив провести на цьому місці.

8.

— Це що — запах кави?

Вінґе відчинив двері й постав перед Карделем у найжалюгіднішому вигляді: блідий, мов утоплений, одяг брудний і мокрий, у волоссі сміття й трава, ніби він у курятнику ночував. Мікель просто показав на стіл, де стояла мідна джезва.

— Послав сусідську дівчинку на пристань, щоб купила трохи з-під поли й принесла за пазухою. На дні ще залишилося на чашку, хоч кава не найкраща і вже ледь тепла. Заборона на каву — найгірше, що зробив Ройтергольм, але зараз мені начхати. А голова зразу стала легша.

— Кажуть, Вольтер пив не менше шістдесяти чашок на день.

— Добре, що Ройтергольм не любить читати, бо інакше вже давно заборонив би. Ніколи не чув про правителя, який не хотів би тупих і покірних підданих.

Вінґе пальцем протер край єдиної в кімнаті чашки й налив собі кави, намагаючись не підняти осад. Надпив, відчув у роті гіркоту, що змила смак і запах вулиці. Кардель докірливо подивився на товариша:

— Якби ти написав, куди йдеш, я прийшов би тебе підмінити.

— Я не був упевнений, що зараз знайду тебе в кращому стані, ніж ти був.

— Завжди приємно перевершити очікування, навіть такі занижені. Гаразд. Вийшло з цього щось?

Вінґе перехилив чашку, випив останній ковток, облизав губи.

— Так. У будинку є люди. Служниця щоранку ходить до міста по хліб, овочі й м’ясо на кількох осіб. Не бачу, навіщо Сетону тримати прислугу в домі, якщо там ніхто не живе. Тож смію припустити, що його дружина там, але вона не виходить. Увечері світиться тільки в одній кімнаті. А ще кожного ранку квіткар привозить цілий оберемок квітів.

— А постійно усміхнений диявол?

— За цей час, що я спостерігав, щодня було те саме. Приїжджав в екіпажі на обід, залишався на годину чи дві, потім виходив, розкішно вбраний, їхав і повертався аж в обід наступного дня. Ночі проводив десь в іншому місці.

— І що нам це дає?

Еміль спробував вицідити з джезви ще хоч кілька ковтків кави, але отримав усього кілька крапель.

— На Баґґенсґатан кажуть, що Сетон тримає дружину під замком. Ми вже змарнували цілу годину, але я пропоную зробити все можливе, щоб потрапити в дім. Будемо сподіватися, жінка там і захоче нам допомогти.

Кардель перекинув ноги через край ліжка, спробував підвестися і застогнав від болю в ребрах і спині.

— Жане-Мішелю, ти взагалі здатен іти?

Кардель нищівно глянув на Еміля:

— Не дуркуй. Ніщо не може мене зупинити, якщо є якась надія. З болем я живу давно і навчився не звертати на нього уваги. Набряки вже спали, я навіть поголився. Добре було б і тобі поголитися перед виходом. Ніж нагострений, вода у відрі біля вікна. Якщо ми сподіваємося потрапити всередину завдяки нашій чарівно­сті — боюся, перепустку добуду не я.

9.

Вінґе здивований, як швидко важке й неповоротке тіло Карделя приходить до норми. Кілька кварталів ішов повільно й кректав, але потім ніби біль відступив і сила в м’язах з’явилася. Менше ніж за годину прийшли на місце й тепер споглядали, як червонясті стіни будинку золотяться останніми променями призахідного сонця. Кардель сплюнув тютюн і каблуком черевика нетерпляче втоптав його в опале листя.

— Ну що, мені треба тобі підказати? Завжди, коли я з Вінґе приходжу до якоїсь небезпечної будівлі, у мене пропозиція одна: постукати у двері й відрекомендува­тися.

— Саме це я і планував зробити. Просто трохи лячно від того, що ми можемо там знайти.

Проминули ворота й пішли брукованою дорогою до будинку. Вінґе кілька разів постукав у двері, аж поки з того боку відповів переляканий голос:

— Ми нічого не купуємо. Дайте нам спокій.

Тільки коли Кардель згадав про поліційне управління і самого начальника поліції Ульгольма, двері прочинилися. Відчинила молода жінка, судячи з одягу — покоївка. Коси зібрані на потилиці й зав’язані хусткою. Обличчя бліде й перелякане. Вінґе звернувся до неї якомога привітніше:

— Ми прийшли поговорити з пані Сетон.

Служниця зітхнула, ніби він вимагав неможливого. Категорично помахала головою:

— Зараз пані не приймає.

Кардель вставив ногу між дверима й одвірком, потім легенько відсторонив покоївку й пройшов мимо неї всередину.