Читаем 1794 полностью

— Наші любовні ігри трохи вийшли з-під контролю. Спершу дісталося його обличчю, а потім — моїй спині. Тюко дуже пишався своєю красою, а через мене йому тепер бридко дивитись у дзеркало. Звичайно, він дуже розлютився, і отака була його помста. Але вийшло трохи не так, як він очікував. Зараз я стала дуже товста, але певний час моє тіло залишалося струнке й привабливе, хоч і непорушне. І знаєте, він навіть пробував поновити наші нічні забави — головно щоб продемонструвати, яка я безпомічна. Хай моє тіло мене не слухалося, але я дуже добре знала свого чоловіка. Тюко наказував лакеєві, що той має робити, а сам сидів у кріслі біля ліжка й дивився. Я не могла рухатися, але весь цей час виказувала йому те, чого він найбільше боявся, і він мусив тікати й шукати задоволення деінде. Щоразу, як він намагався завдати мені болю, я тільки сміялася йому у вічі — я ж більше нічого не відчуваю, хоч ви що хочете мені робіть! Він ніколи не був занадто вигадливим, йому подобається примітивна жорстокість. Та от біда — я тепер для нього недосяжна.

— Пані Сетон, ми можемо вам якось допомогти?

— Побережіть своє співчуття для когось іншого — напевно у світі чимало бідолах, яким воно потрібніше. Це ліжко, на якому мене мучили, і так скоро стане моїм смертним ложем, а я не хочу, щоб Тюко щось запідозрив через мою раптову смерть. Помру вже скоро, але за цей час я навчилася терпіння використовувати на свою користь.

Коли Вінґе вже майже вийшов за двері і Кардель пішов слідом, жінка зупинила його:

— Карделю! Я тебе роздивилася. Хочеш і ти побачити мене, перш ніж підеш?

Кардель трохи подумав і кивнув. Підійшов до ліжка, відсунув завісу й ледве стримався, щоб не замружитися і не затулити носа. Вона знову засміялася.

— Коли вийдеш, скажи Ґуставі, хай зайде. Справила нужду, й треба мені замінити постіль.


Кардель зігнувся мало не до землі, ледве стримуючи нудоту. Вінґе відвернувся, даючи товаришеві час прийти до тями.

— Жане-Мішелю…

— Не питай. Ніколи. Хочеш — повернись і подивися сам.

— Як вона дзвонила в дзвіночок?

— Мотузка продіта крізь вухо.

10.

Палац Стенбок яскраво освітлений, на кожному вікні стоять підсвічники з запаленими свічками. Крізь арку, що веде до внутрішнього двору, видно, як на протилежній стіні витанцьовують тіні. Бал у самому розпалі, частина гостей вийшла на свіже повітря, хоч надворі й прохолодно. З будівлі долинає музика, у кам’яному колодязі двору дзвенять голоси й сміх. Неподалік досі лежать дошки, з яких будували ешафот для Маґдалени Руденшельд,— їх усе ніяк не вивезуть. Вінґе й Кардель через площу пішли до старого королівського палацу, східний флігель якого обрамлює трикутне подвір’я. Ця частина палацу стоїть окремо від інших будівель, над входом висить герб медичного колегіуму. Анатомічна зала — там, де найвищі вікна. І в них світиться. Двері не замкнені. У коридорі в носа б’є кислий запах оцту. Зайшли й зупинилися, прислухалися — чи ніхто не ходить. Нічого не чути. Кардель перший пішов коридором.

Уздовж стін анатомічної зали ярусами до самої стелі встановлені у формі восьмикутника студентські лави. Посеред кімнати встановлений стіл, з кожного боку стоять свічники, але свічки запалені тільки на одному. На столі — бліде й нерухоме жіноче тіло у вишитому платті. Хтось уже скинув з неї частину одягу й залишив тут-таки біля столу: накидку, черевички з червоними за­в’яз­ками, сині панчохи. Вінґе й Кардель на мить зупинилися на порозі двостулкових дверей, вражені видовищем.

— Що це в дідька таке? Вони ще й розтин робитимуть?

Вінґе вийняв годинника й повернув циферблат до світла. Щойно північ. Почувся стук вхідних дверей, кроки на кам’яній долівці й тихі голоси. Кардель підштовх­нув Еміля у залу й шепнув йому на вухо:

— Угору на верхні ряди. Пригнися. Там на найвищих лавах достатньо темно, щоб нас не помітили.

Вінґе через плече тихо відповів:

— Тільки не забудь, що ми в жодному разі не можемо викрити себе.

Кардель кивнув і пішов швидше.

Невдовзі двері відчинилися.

Першим зайшов молодик за двадцять, високий і по-юнацькому незграбний. Через одну руку перекинутий фартух, у другій несе скриньку. Одяг у нього зношений і дуже дивно підібраний: яскраво-жовте пальто поверх брудного жилета, пряжки на штанях різні. Без упину гугнявить щось своїм підлітковим голосом. Побачивши жіночий труп на столі, щасливо зітхає:

— Пане Сетон, усе, як ви й сказали. А я, признатися, не вірив, що ви кажете правду. Ви не уявляєте, як важко нам, студентам, знайти тіла, на яких можна практикуватися. Не уявляю, на що розраховують професори. Як можна навчитися оперувати, тільки спостерігаючи? Безмірно вам вдячний.

Сетон іде позад нього, склавши руки за спиною. Одягнений так, ніби щойно з балу в палаці. На його пораненому обличчі танцюють тіні.

— Це я вам вдячний, пане Ніберґ. Так само важко потрапити на розтин людині, яка не хоче штовхатися серед голодного до сенсації натовпу. Я радий, що ви погодилися влаштувати для мене приватний показ.

Ніберґ узяв запалену свічку й засвітив усі інші, зняв пальто, надягнув фартух і засукав рукави сорочки.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив