Читаем 1794 полностью

Підвівся і став махати руками, ніби намагався розкласти на полиці все, про що думав.

— Якщо тільки…

Гедвіґ кивнула:

— Кажи.

— Ерік Тре-Русур. Сетон розпоряджається його майном. Можливо, стан Еріка покращився і він зможе підписати нові документи. Слід привів нас до Данвікена, туди доведеться і повернутися.

Еміль уже пішов, коли його зупинила рука сестри. Вона так міцно взяла його за лікоть, що він за інерцією розвернувся і зустрівся з нею поглядом. Знову подумав, що роки майже не вплинули на неї.

— Гедвіґ, це терміново. Моя дурість уже забрала в нас купу часу.

Вона поклала йому на щоку долоню — холодну, як вітер з моря.

— Пам’ятаєш, як батько замикав тебе вночі в підвалі, коли ти недостатньо добре грав у його лабіринт? Сесіл і я… Ми не мали вибору, мусили тільки слухати, як ти там плакав,— батько пильно стежив, щоб ми не випустили тебе. А коли виросли, вже я замкнула тебе. І коли про це думаю, сором мені аж пече груди. Якщо ти пробачив Сесілу — невже не можеш пробачити й мені?

— Ти мала добрі наміри…

— Facilis descensus Averno.[17]

— Вергілій?

— Я завдала тобі болю. Пробач мені, будь ласка.

Сльози потекли по її щоках, і Еміль занімів від здивування. Він раптом зрозумів, що вже давно їй пробачив, і зараз легко знайшов потрібні слова:

— Без твоєї допомоги я нічого не зрозумів би. Не зміг би сплатити борг перед братом. Так, я тобі пробачаю.

— Ти знаєш, що я завжди найбільше любила тебе? І Сесіл теж.

Еміль не міг згадати, чи вона коли-небудь його обнімала. Він не звик до цього і спершу завмер від несподіванки. Але потім якесь вроджене, просто давно забуте чуття підказало, як краще притулитися до неї, покласти щоку на її плече, обхопити руками її спину. І коли зреш­тою він заплющив очі — відчув неймовірний спокій, якого шукав усе життя.

12.

Маю і Карла нести важче, ніж Анна Стіна розраховувала, але все одно цей тягар здається якимось природним. Діти зручно розташувалися на вигинах її талії, ніби сама природа за тижні, проведені у лісі, підготувала її тіло. Обмотала малих простирадлом, щоб мати вільні руки й підтримувати їх за спинки. Через плече перекинула клумак з пожитками, який за кожним кроком б’є у спину.

Вийшовши з лісу на дорогу, орієнтується на Обсерваторію і крила вітряка Спельбомскан. Добре їх бачить, але з такої відстані ще не чує, як обертаються. Дороги стокгольмських передмість цієї пори в найгіршому стані — осінні дощі їх розмочили-розвезли, а мороз ще не скував. Зовсім скоро Анна Стіна забрьохалася вже до колін. Місто тихенько підкрадається. Спершу траплялися рідко розкидані будівлі, а зараз уже вишиковуються в ряди й між ними пролягають вулиці. Оминула пагорб, побачила дзвіницю церкви Адольфа Фредріка й спитала дорогу в жінки зі стільчиком та відром. Виявилося, що треба пройти всього кілька кварталів і буде на місці. Ось на весь квартал простягнувся фасад триповерхової будівлі з мансардою. Вона пройшла далі, повернулася ­назад, намагаючись знайти вхід. Зрештою вирішила піти за пекарем, що потягнув свій візок в одне з підворіть.

Внутрішній двір міського сиротинця з трьох боків оточений стінами. Далі розкинувся сад, що спускається аж до берегів затоки Барнгюсвікен, вода в якій така ж сіра, як і небо. З кузні на березі чуються важкі зітхання міхів і дзенькання молотка. Перед будівлею сушаться на вітрі недавно зіткані вітрила.

— Ви прийшли залишити дітей?

З будинку вийшла худа жінка й оглянула Анну Стіну. Поклала на пояс червоні від прання чи куховарства руки. Анна Стіна вклонилася.

— Можу я спершу трохи тут роздивитися?

Жінка схилила голову:

— Думаєте, умови в притулку гірші, ніж можете запропонувати ви?

І сама відповіла, перш ніж Анна Стіна встигла розтулити рота:

— Але гаразд. Не заважатиму матері подивитися, як житимуть її діти,— хай навіть вона зібралася їх покинути. Мене звати Ебба, я тут господиня. Прошу, заходьте, роздивляйтеся. Потім знайдете мене, я їх запишу.

Строго оглянула дітей.

— Отже, їх двоє.

Анна Стіна кивнула.

— Якщо я їх залишу, вони будуть разом?

Ебба стиснула вуста й схрестила руки на грудях:

— Ми можемо постаратися, якщо ви наполягатимете. Але мушу попередити: це найкращий спосіб, щоб вони постаріли в притулку. Якщо, звісно, їх не забере пропасниця. Вибачте, я маю роботу.

Анна Стіна ще раз вклонилася. Господиня поспішила до своїх справ, а Анна з дітьми піднялася на ґанок і зайшла в будинок. За кухнею розташувалася їдальня, поряд класні кімнати зі складеними на полицях Бібліями, катехізисами й псалтирями. У кімнатах смердить оцтом, але й він не приглушує запаху поту й брудних тіл. Жодної дитини не видно. В одному кутку грубо намальований осел — це куток для покарання неслухняних. Усі інші двері замкнені, тож Анна Стіна розвернулася і вийшла так само, як і зайшла.

У дворі чоловік у старій перуці сперечається з пекарем через ціну його товару. Пекар схрестив руки на грудях і чути не хоче про знижку. Чоловік узяв дві буханки, постукав одна об одну — звук, як від двох полін. Тільки коли чоловік знайшов серед буханок одну плісняву, пекар здався:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив