1794

— Добре, хай буде по-вашому. Але тільки через те, що мені шкода цих дітей.

На іншому краю двору побачила хлопчика років одинадцяти чи дванадцяти, теж сирота. На ньому пальто й чорний шарф поверх надто короткої синьої сорочки. Босий, хоч надворі й холодно. Ритмічно погойдуючись, мете мітлою вологу солому й свинячий послід. Рот у хлопчика роззявлений, з нього випинається набряклий язик. Сирота повільно наблизився до пекаревого возика, дочекався нагоди, простягнув руку, схопив шматок хліба й сховав під сорочку. У цю коротку мить погляд його здавався зовсім осмисленим, а далі він знову поплівся з тим самим безглуздим виразом. Анна Стіна пішла за ним за ріг.

— Я маю ягоди, якщо хочеш.

Хлопчик зупинився і безглуздо поплямкав губами, вдаючи, що нічого не розуміє.

— Я все бачила й нікому не скажу.

Малий роззирнувся, знизав плечима, витер слину з підборіддя і покинув свою виставу.

— Хочеш забрати хліб?

Голос тоненький, зовсім дитячий. У Анни Стіни рот наповнився слиною від самої думки про хліб — уже багато місяців його не куштувала.

— Можемо поділитися.

Вона повернулася до малого спиною і показала свій клумак. Той оцінив розмір і мотнув головою десь убік:

— Тільки не тут. Там, за гноїщем. Іди перша, я трохи згодом. Уттерстрем досі сперечається з пекарем, якщо зрозуміє, що я не хворий — мені торба.

Через певний час він повільно приплівся за купу гною. Там стояла трухлява скриня, яка слугувала лавою. Поки Анна Стіна розв’язувала свій клунок, хлопчик нагнувся і взяв на руки Карла. Тепер в обох була вільна рука, й вони взялися за хліб та ягоди. Хлопчик ні на мить не зводив з неї очей. Жував і ковтав так швидко, як міг. Анна Стіна кусала хліб, згадувала майже забутий, але такий знайомий смак, і розкошувала, хоча кожен черст­вий шматочок треба було добряче зволожити слиною і пережувати, щоб нарешті вдалося проковтнути.

— Ти ж іще щось хотіла від мене?

— Чому тут так мало дітей?

— Нас тут намагаються не тримати. Віддають іншим «на виховання» — так це називається.

Вона дала йому ще ягід, чекаючи пояснення. Малий відламав невеличкий шматочок хліба й дав скуштувати Карлу. Карл трохи поборовся з тією незвичною їжею і скривився — не сподобалося. Хлопчик усміхнувся.

— Мене вже тричі разом з іншими возили в різні села й хутори, там намагалися знайти когось, хто нас візь­ме до себе. Беруть хіба в найбідніші двори. Нам раді лише ті, кому потрібні раби для важкої праці. Дають шматочок хліба на день і оберемок соломи, щоб переспати,— оце й уся платня. А на кожну дитину їм дають вісім ріксдалерів на рік. Охоче беруть дівчаток, ще здорових хлопчиків. Мене щоразу повертали назад.

— Чому ти вдаєш ідіота?

— Буває, що хтось із наших тікає або їх виганяють. Тоді вони йдуть пішки аж до Стокгольму. Коли приходять, усі розповідають, що там було значно гірше, ніж тут. Опікуни спершу копають могилу, а потім зупиняють воза, що везе дітей. Беруть симпатичних дівчаток і хлопчиків і змушують їх працювати до смерті. Що їм з такого, як я? Поки всі думають, що я несповна розуму й у мене доведеться вкласти значно більше, ніж їм ­заплатять,— можу жити тут. Хоч ще який рік тут протримаюся. Тут залишаються лише ті, кого не вдається нікуди приткнути: ідіоти, неслухи й страшки. Не те щоб тут дуже добре, але краще, ніж усе інше.

— А як живеться тут?

Малий зітхнув.

— Їмо ріденький супчик з ріпою, морквою і таким солоним м’ясом, що одна дівчинка впала в криницю — так хотіла пити. Ми тут швидко вчимося знаходити зубами в м’ясі шматочки міді, які відпадають від казана, бо його ніколи не миють. Якщо таке проковтнеш — виблюєш, буде ще гірше, ніж якби нічого не їв. Щоранку вчимо напам’ять щось із катехізису. Запам’ятати допомагає різка. Усі тут мусять працювати.

— І що ви робите?

Хлопчик показав пальцем на другий поверх будівлі:

— А он піди сама подивися.

Анна Стіна підвелася. Малий простягнув їй Карла й прихилився ближче:

— Знаєш, мене вони майже не помічають, навіть якщо я близько — вільно говорять про все, мовби я кінь чи свиня. Коли Уттерстрем тільки з’явився тут, його повели все показати й розказати, і було йому все дуже цікаво. Того ж ранку прийшли пальти й залишили двох немовлят, знайдених на вулиці. Зразу після того привели ще одну мамку, щоб залишила своїх дітей — у ганчірках, десь такого ж віку, як твої. Уттерстрем спитав, як притулок може дозволити собі утримувати стільки дітей. Той дядько, що з ним ходив, сказав, що насправді грошей треба не так багато, бо лише одна дитина з п’ятьох переживає перший рік. Найменших приносять сюди помирати. З усього міста не відлітає на небо стільки ангелів, як звідси. Якщо не хочеш своїм дітям такої долі — бери їх і йди як можна далі звідси. Ну все, мені треба йти, поки хтось не почав шукати. Свиняче гівно саме себе не підмете.

— Бажаю тобі щастя.

— Щастя — це одне, гівно — інше. Подивися сама, чого більше. Ну, може, ще побачимося.

— Або ні…