1794

Анна Стіна взяла дітей на руки й знову пішла до будівлі. Уже на сходах впізнала звук, якого не забуде ніколи в житті: монотонне рипіння дерев’яних педалей, обертання коліс і шелестіння вовни. Зазирнула в залу, хоча вже знала, що там робиться. На стелі три люстри, але жодна не світилася. Довгими рядами вишикувані прядки, над якими посхилялися діти.

Вийшла на вулицю. Глянула ліворуч, де за межами міста розкинувся ліс. Ліс, який скоро буде зовсім порожній, без листя і плодів, де скоро запанує холод і голод. Глянула праворуч, у бік Міста між мостами. Рядком височіють три дзвіниці: собору Святого Миколая, церков Святої Ґертруди й Святої Катаріни. Мая щось задоволено лепече — вона сита, її все влаштовує. Карл задрімав, і Анна Стіна підставила руку, щоб підтримати його голівку. Якщо не до лісу, то залишається лише одне місце, куди може піти. Певний час вагається, але рушає у бік трьох дзвіниць. Дерев’яна рука Мікеля Карделя за кожним кроком ляскає її по попереку.

13.

Вітер носить опале листя лікарняним двором і висипає в річечку, що тече з озера Гаммарбюшен до затоки. Двір порожній — надворі надто холодно, тож пацієнтам залишається чекати весни в чотирьох стінах своїх кімнат. Кардель тримає руки за спиною й ніби підштовхує сам себе вперед. Попередню ніч спав на підлозі й навіть ціла дорога до Данвікена не розігнала болю у спині.

Вінґе й Кардель підійшли до лікарняного корпусу. З-за рогу вийшов якийсь чоловік і здивовано завмер:

— Ой, вибачте. Ми не чекали сьогодні відвідувачів.

Низенький, у сірому плащі й дуже великій перуці, більше схожій на шапку. Уважно оглянув прибульців, повернувся до Карделя і показав рукою на Вінґе, що занепокоєно дивився на будівлю божевільні неподалік:

— Ви прийшли залишити у нас свого товариша?

Кардель нахмурився і форкнув:

— Про що ви? Ми шукаємо Еріка Тре-Русура, одного з ваших пацієнтів.

Чоловік зашарівся і натягнуто засміявся:

— Вибачте, панове. У нас тут нечасто бувають люди, яким не потрібне лікування. Мене звати Несстрем, я лікар з Катаріниної парафії. Коли маю змогу, приходжу сюди допомагати. Я знаю того, кого ви шукаєте.

Повів їх стежкою до божевільні. З кожним їхнім кроком жовті її обриси все чіткіше проявлялися на сірому тлі скелястого берега Солоного озера. Вінґе заклав руки за спину й наздогнав Несстрема.

— Може, ви знаєте, як він? Йому стало краще?

Лікар глянув на Еміля.

— Гадаю, це ви подбали про те, щоб його краще доглядали? Добра справа, і всі тут щосили стараються дати йому найліпший догляд. Юнаку виділили власну половину кімнати й поставили перегородку, щоб інші його не чіпали. На жаль, він не може сам себе захистити.

Попередив гостей, де треба ступати обережно, щоб не послизнутися на багнюці.

— Якщо я правильно зрозумів, стан, у якому ви побачили Еріка Тре-Русура, показав наш заклад не в найкращому світлі, але хочу запевнити, що зараз усе знач­но краще. Через особисті обставини я певний час сюди не приходив, але коли повернувся — м’яко кажучи, був вражений жалюгідним становищем лікарні. Пацієнти брудні, недоглянуті, покинуті самі на себе… Але зараз ми пана Еріка відвідуємо щодня і всі його потреби за­довольняємо негайно.

На ґанку Несстрем тяжко відчинив двері божевільні й жестом запросив Карделя та Вінґе зайти першими.

— Він подає якісь ознаки просвітлення?

Несстрем у відповідь помотав головою і показав рукою на сходи.

— Я спостерігав за ним доволі довго. Весь час, коли не спить, він проводить у тому положенні, у якому його залишиш, зовсім не рухається, хіба повільно хитається, але це радше наслідок серцебиття і кровотоку. Часом щось мугикає під носа, але не можна розібрати слів чи мелодії.

Коридор, у який їх привів лікар, відрізняється від того, де вони були першого разу. Коли Несстрем відчинив двері камери, вони побачили, що там хоча б вікна не закладені й усередину потрапляє світло. Нашвидку зліплена з дощок перегородка з дверима посередині ділить кімнату на дві частини. Дошки не сягають аж до стелі, але достатньо високі, щоб через них не можна було ­зазирнути чи перелізти. З того боку перегородки чути швидкі кроки туди-сюди, шумне дихання і бурмотіння. Ерік Тре-Русур сидить на стільці спиною до вікна. Волосся уже відросло, але крізь нього ще видно яскраво-червоний шрам на маківці. Гості побачили під стільцем горщик — з’ясовується, у сидінні стільця вирізано спеціальний отвір. Голе тіло Еріка прикриває довга біла сорочка. Голова юнака лежить на спинці стільця, очі напівзаплющені, погляд порожній. Щось тихо гуде сам собі.

Несстрем нахилився над пацієнтом і коротко оглянув його лице.

— Що ж, панове, нам залишається сподіватися і проявляти терпіння. Ерік молодий, його тіло сильне й здатне відновитися, якщо побачить перед собою якусь мету. Його рану ми обробили, й вона поволі загоюється. Можливо, з часом процес одужання пошириться і на найглибші рівні його свідомості. Поки що маємо давати йому догляд і повагу, якої заслуговує кожна людина. Щоб ви знали, любов творить дива, яких і наука не може пояснити. Це така ж правда, як те, що мене звати Несстрем. Ну, я поки що вас залишу.