1794

Вінґе почекав, поки лікареві кроки стихнуть у коридорі, і сів на край ліжка. Оглянув бліде худе обличчя. Спробував зловити погляд Еріка, але очі того порожні, непорушно спрямовані десь далеко. За час, що минув, юнак ще більше схуд. Сорочка прилипла до спітнілого тіла, крізь тканину можна полічити всі ребра.

— Еріку…

Хлопець дихає неглибоко й часто, кожен вдих супроводжується похропуванням. Вінґе поклав руку на кістляве плече й легенько поторсав.

— Еріку, послухай мене. Тюко Сетон дав тобі підписати документи. Можливо, їх приносив якийсь його представник чи вони приходили удвох. Де ці папери, Еріку?

Намагається питати найпростішими словами, мовби підбираючи якийсь пароль, що зможе пробудити Тре-Русура з нетями. Але марно. Кардель, що весь цей час неспокійно крокував кімнатою, показав під ліжко.

— Там стоїть скриня. Мені здається, я її бачив у палаті в лікарні.

Разом витягли її з-під ліжка. Виявилося, що вона не замкнена. Всередині лежало все, що залишилося від того Еріка, який ще міг відповідати на запитання. Куртка й штани, з яких чиїсь липкі руки познімали всі пряжки, каламар з висохлим чорнилом. Нижче — якісь папери. Вінґе обережно вийняв їх. Кілька хвилин перебирав аркуші, читав, розглядав на світло.

Кардель похмуро подивився на товариша:

— Ну що там, у дідька?

Вінґе жестом попросив його підійти й підняв перед ним один аркуш.

— Дивися. Це листи, які Еріку писав Юган Аксель Шильдт, коли відплив на Еспаньйолу, щоб приєднатися до боротьби за свободу. Поглянь на світло. Бачиш? На кожному з них видно сліди попереднього тексту.

Кардель подивився, не розуміючи, що він має шукати.

— Ну і що?

— Очевидно, що Шильдт писав їх за раз, один за одним. Аркуші лежали одним стосом. Немає сумнівів, що це Сетон його змусив, перш ніж пофарбувати й продати в рабство. Потім Сетон через певний час показував ці листи Еріку як доказ, що Шильдт ще живий і справді приєднався до повстанців.

Кардель струснув головою, плюнув і відійшов, даючи Вінґе можливість уважно вивчити папери. Він став перед Еріком і спробував знайти на його байдужому обличчі хоч якісь сліди людської свідомості. Утім, хоч як старався, нічого не побачив. Тим часом Еміль Вінґе опустився на ліжко з виразом повної безнадії. Папери розклав перед собою широким півколом.

— Сетон роздягнув його до нитки. Не залишив жодного шилінга. Маєток і будинок скоро конфіскують, якщо ще ні. Залишилися тільки борги. Якщо Ерік колись і прийде до тями, то залишок життя проведе в борговій тюрмі.

Він знову заглибився у вивчення документів, сподіваючись знайти відповіді на невисловлені запитання. Кардель не знав, що сказати, тому просто промовчав. Зреш­тою взяв Вінґе за лікоть і підняв на ноги.

— Хлопець зовсім безтямний, ти ж бачиш. Достукатися до нього ми не можемо. Він живе десь глибоко в собі, упевнений, що вбив свою кохану,— хоча винен у всьому той проклятий диявол Сетон. А ми не можемо навіть покарати його, поки Горнсберґет належить йому. Отже, наша остання надія згасла. До біса все. Ходімо.

З горщика під стільцем Еріка почулося тихе дзюрчання, і Кардель відвернувся, щоб Еміль не помітив виразу огиди на його обличчі. Потер очі, нахилився вправо, потім уліво, розминаючи спину. Поправив дерев’яну руку, знову прив’язану до кукси. Отримав її чисту, вимиту, без жодного сліду бруду й крові, зі знайомим і водночас дивним запахом лісу, джерельної води й моху. Це її запах, запах її дітей, які зараз у безпеці в його кімнаті. І хай їм зараз не зовсім тепло, але тепліше, ніж було б просто неба в темному лісі.

14.

Обрубок руки болить і свербить — встиг відвикнути від носіння дерев’яного протезу. Кардель ослабив ремінці й повісив руку на плече, щоб кукса трохи відпочила. Через сорочку порозминав обрубок — може, хоч трохи біль стихне. Скільки років по тому досі дивно — не мати руки. Мабуть, ніколи до цього не звикне. Біль несильний, але постійний, і це найгірше з усього, що він коли-небудь відчував. Забути про нього вдається, тільки коли щось інше відвертає увагу. Час від часу бувають різкі несподівані напади, і тоді він здригається всім тілом, ніби хтось вилив відро крижаної води за комір. Іноді біль переміщується в ту частину руки, якої вже немає, і хоча він чітко бачить, що там порожнє місце, пече й болить від цього не менше. У найгірші моменти біль концентрується у місці, яке йому перемолотив якірний ланцюг, і тоді вся його втрачена рука ніби палає палючим полум’ям.

Мікель чує, що Еміль поряд про щось розмірковує, але слухає неуважно. Вінґе просто вголос висловлює свої думки, які ще навіть не до кінця сформувалися. Раз по раз повторює те саме, усі аргументи давно відомі. Від Карделя він і не чекає відповіді. Вінґе заново обмацує всі деталі в надії, що якась раптом відчинить приховані двері й покаже досі не знайдений шлях.